— Наскільки я розумію, — щиро зізнався містер Мертон, — у цій справі абсолютно нічого не ясно. Нема кого підозрювати у злочині. Магнус — набундючений старий дурень, занадто дурний як на вбивцю. Ройс — найкращий друг баронета впродовж багатьох років, і його кохає дочка небіжчика, це безсумнівно. Попри те, усе в цій справі доведено до абсурду. Кому потрібно було вбивати такого веселуна, як старий Армстронґ? Хто б хотів бруднити собі руки і репутацію кров'ю цього відомого публічного промовця і жартівника? Це — наче вбити Діда Мороза.
— Справді, це був веселий будинок, — погодився отець Браун. — Тобто був тоді, коли ще був живий господар. Як гадаєте, він залишиться таким, після його смерті?
Мертон, здавалося, насторожився і поглянув на співбесідника ніби з пожвавленням.
— Чи залишиться таким після смерті господаря? — перепитав він.
— Саме так, — флегматично продовжував священик, — господар був веселуном. Але хто в будинку міг розділити з ним його веселий оптимізм? Скажіть відверто, хто ще у будинку був веселим, окрім господаря?
У Мертона з'явилося відчуття того несподіваного здивування, коли бачиш щось добре знайоме у цілком новому світлі. Йому доводилося часто відвідувати будинок Армстронґів у тих дрібних справах, що виникали між філантропом і поліцією, але аж зараз йому спало на думку, що, насправді, у тому будинку панувала якась гнітюча атмосфера. Його кімнати були високі й холодні, меблі — бідні та провінційні, у коридорах завжди були протяги, а електричне освітлення — слабше за місячне сяйво. І хоча срібнобородий дідуган з червоним обличчям звеселяв, наче святкове вогнище, кожну кімнату, у котру заходив, але його веселість була позбавлена тепла. Без сумніву, ця очевидна суперечність у будинку частково згладжувалася життєрадісністю і достатком його власника: навіщо мені каміни і лампи, казав він, коли я сам запальний і гарячий. Мертон, пригадавши інших мешканців будинку, змушений був визнати, що вони були блідими тінями свого господаря. Непривітний слуга у чорних рукавицях взагалі мав кошмарний вигляд, а секретар Ройс — солідний, здоровий, як бик, чоловік у сірому твідовому костюмі, з короткою борідкою, помереженою — під колір костюма — сивиною, і широким чолом, на якому чітко вирізнялися передчасні зморшки. Він був чоловіком, назагал, добродушним, але таким сумним, мов із розбитим серцем, мов людина, у якої щось не склалося у житті. Що ж до Армстронґової доньки, то вона була така блідолиця і тендітна, що аж не вірилося, що це — його дитина; граціозна, але така вразлива, що, хвилюючись, вона тремтіла, мов осика. Мертон іноді задумувався, чи гуркіт потягів за вікном теж змушує її тремтіти.
— Бачите, — сказав отець Браун, ледь примруживши очі, — я не певен, що веселість Армстронґа не була, насправді, показною, що вона звеселяла ще когось, окрім нього самого. Ви кажете, що смерть щасливого дідугана нікому не була потрібна, але я, знову-таки, не поділяю вашої впевненості, бо, знаєте, nе nos inducas in tentationem.[35] Якби я когось убив, — докінчив він зі святою простотою, — то хіба не все одно кого: веселуна чи журливого?
— Та що ви! — вражено вигукнув Мертон. — Ви що, гадаєте, людям не подобаються веселуни?
— Людям подобається той, хто часто сміється, а не той, у кого вічно на губах посмішка, — відповів отець Браун. — Веселість без гумору — річ така ж нестерпна, як і сміх без причини.
Деякий час вони мовчки йшли вздовж залізничного насипу, на якому вітер гнув трави, і, коли зайшли у довгу тінь Армстронґового високого будинку, отець Браун різко, немов прагнучи чимшвидше позбутися якоїсь нав’язливої думки, сказав:
— Сам по собі, алкоголь ані добрий, ані поганий. Але мені щось підказує, такі особистості, як Армстронґ, іноді мали потребу перехилити чарку вина, щоб заспокоїтися.
Начальник Мертона, злегка посивілий і меткий детектив на прізвище Гілдер, стояв на зеленому насипі в очікуванні головного слідчого і про щось розмовляв з Патриком Ройсом, чолов’ягою зі здоровенними плечима, колючою бородою та їжакуватим волоссям. Його велетенська постать майже нависла над слідчим, бо він мав звичку дуже нахилятися, коли щось робив: виконуючи дрібні буденні обов’язки в такий спосіб, він нагадував бика, що тягне дитячого візка.
Підвівши голову і побачивши священика, Ройс радо привітався і відвів його на кілька кроків убік. Мертон, тим часом, спілкувався зі своїм літнім начальником, виявляючи шанобливість і, водночас, якусь юнацьку нетерплячість.
— То що, містере Гілдер, наскільки ви просунулися вперед у з’ясуванні цієї головоломки?
— І зовсім це не головоломка, — відказав Гілдер, спостерігаючи замисленим поглядом з-під примружених повік за круками угорі.
— Ну, принаймні такою ця справа є для мене, — усміхнувся Мертон.
— Годі, мій хлопче, — зауважив старший слідчий, погладжуючи свою сіру гостру бороду. — Через кілька хвилин після того, як ви пішли за тим Ройсовим священиком, усе випливло назовні. Ви знаєте того одутлого прислужника у чорних рукавицях, що зупинив потяг?
— Я його впізнаю будь-де. Від нього мене аж дрижаки хапають.
— Виявляється, — вів далі Гілдер, — коли потяг знову рушив, він кудись пропав. От хитрий злочинець: утік тим самим потягом, який поїхав за поліцією!
— Тобто ви, як розумію, справді впевнені в тому, що саме він убив свого господаря? — зауважив молодший слідчий.
— Так, синку, впевнений, — сухо відповів Гілдер, — і причиною цього є те, що він захопив із собою двадцять тисяч фунтів цінними паперами, які його господар тримав у своєму столі. Тож, якщо у цій справі є якась складність, то хіба одна: з'ясувати, як він його убив. Череп так проламано, ніби скористалися якимось великим предметом, але жодної зброї довкола не знайдено, а забрати її з собою злочинець не міг, хіба що тільки тоді, коли б була зброя невеликих розмірів, яку можна сховати від чужого ока.
— А може та зброя була такою великою, що відразу її всю й не розгледиш? — запитав отець Браун і якось дивно захихотів.
Гілдер, почувши таку недоречну репліку, оглянувся і холодно попросив отця Брауна пояснити, що він має на увазі.
— Я знаю, що сказав незрозумілу річ, — ніби вибачаючись, промовив отець Браун. — Це звучить загадково, як у казці. Але бідолашного Армстронґа було вбито гігантською булавою, величезною зеленою булавою, завеликою для ока. Я маю на увазі пагорб, об який він зламав свій карк, і це сталося отут, на цьому самому місці, де ми зараз стоїмо.
— І як же це, по-вашому, сталося? — швидко запитав детектив.
Отець Браун підвів замислене обличчя і прижмурено подивився на фасад будинку. Простеживши за його поглядом, усі побачили, що на самому верху цієї задньої частини будинку є вікно горища і воно — навстіж відчинене.
— Невже не зрозуміло, що його скинули звідтіля? — пояснив він, несміло, мов дитина, вказавши на вікно.
Гілдер насуплено розглядав те вікно, а тоді промовив:
— Що ж, таке цілком могло статися. Але мені незрозуміло, що вас у цьому так упевнює?
Браунові очі заокруглилися, і він сказав:
— Як що? Ось, на нозі у жертви намотано шматок мотузки. А хіба ви не бачите, що решта тієї мотузки звисає з кута саме цього вікна?
На такій висоті мотузка здавалася волосиною, але прозірливий старий інспектор, здавалося, був задоволений:
— Ваша правда, пане, — звернувся він до Брауна, — один: нуль на вашу користь.
Водночас ліворуч, із-за повороту колії, виїхав паротяг з одним вагоном і незабаром зупинився біля них. З нього вийшла група полісменів і разом з ними — насуплений Магнус, слуга-утікач.
— Слава Богу! Вони таки його схопили, — вигукнув Гілдер і рвучко рушив до прибулих. — А де гроші — у вас? — крикнув він до першого, хто був найближче до нього.
Полісмен подивився на нього з допитливим виразом на обличчі й сказав:
— Ні, — а за хвильку додав: — Принаймні ми їх із собою не взяли.
— Скажіть, будь ласка, хто тут — інспектор? — запитав слуга Магнус.
Коли присутні почули його голос, то миттю зрозуміли, як він зупинив потяг. Це був похмурий чоловік із чорним прилизаним волоссям і безбарвним обличчям, а ледь зіщулені очі й рот видавали його східне походження. Відколи покійний пан Аарон Армстронґ «витяг» його з якогось лондонського ресторану, де той працював офіціантом, і з однієї — як казали — дуже неприємної ситуації, ніхто так і не знав ні його справжньої національності, ні його істинного імені. Він мав дуже гучний і, на противагу мертвому виразові обличчя, живий голос. Чи то через старанне вивчення чужої для нього англійської мови, чи через повагу до господаря, який трохи недочував, голос Магнуса був по-особливому дзвінким та проникливим, і коли він заговорив, усі аж підскочили з несподіванки.
35