Тепер їхнім завданням було обернути свій золотий пісок на харчі. Борошно та боби коштували півтора долара за фунт, але важко було знайти людину, яка б згодилася продати їх. Доусон конав з голоду. Сотні людей з грошима, але без їжі збиралися тікати з міста. Багато спустилося річкою ще до того, як вона почала замерзати, а ще більше, захопивши останні запаси, пішли за шістсот миль по кризі в Дайю.
Смок зустрів Малого в добре натопленому салуні і побачив, що той аж сяє від радощів.
— Кепсько жити без віскі й цукру, — привітав його Малий, знімаючи шматочки льоду з вусів. — Допіру я дістав вісімнадцять фунтів цукру. Продавець запросив тільки по три долари за фунт. А як у тебе?
— Я теж не байдикував, — з гордістю відповів Смок. — Купив п'ятдесят фунтів борошна. А чоловік з Адамового струмка казав, що продасть мені завтра ще п'ятдесят фунтів.
— Чудово! Тепер проживем, поки скресне річка. А знаєш, Смоку, у нас хороші собаки. Скупник пропонував мені по двісті за кожну. Я сказав, хай не моститься. Вони були б те кращими, якби їли більше м'яса. Але ж м'ясо дорожче від хліба. Ходімо, вип'ємо. Треба замочити ці вісімнадцять фунтів цукру.
Через кілька хвилин, коли вони одважували золотий пісок за віскі, Малий стукнув себе по лобі.
— Я й забув, що домовився зустрітись в «Тіволі» з одним хлопцем! Він продає зіпсоване сало по півтора долара за фунт. Ми ж можемо годувати ним собак і заощадити по долару на фунті. Бувай!
— Бувай! — відповів Смок. — Я теж незабаром піду.
Тільки-но пішов Малий, як до салуна увійшов одягнений у хутра чоловік. Побачивши Смока, він радісно посміхнувся, і Смок упізнав містера Брека, того самого, якому він провів човна через Ящиковий каньйон та крізь пороги Білого Коня.
— Я чув, що ви в місті, — поквапливо заговорив Брек, — і вже півгодини шукаю вас. Ходімте звідси, я хочу побалакати з вами.
Смок з жалем глянув на розжарену пічку.
— А тут не можна?
— Ні, справа дуже важлива. Ходімте на вулицю.
Виходячи з салуна, Смок зняв рукавицю, запалив сірника і глянув на термометр, що висів за дверима. Мороз обпік йому руку, і він швидко одяг рукавицю. У небі палало північне сяйво, а по місту чути було сумне виття тисяч собак.
— Скільки там показує? — запитав Брек.
— Шістдесят нижче нуля. — Кіт плюнув, і слина замерзла в повітрі. — Термометр дедалі падає. Годину тому було всього п'ятдесят два. Не хотілося б зараз бути в дорозі.
— Якраз і доведеться їхати, — прошепотів Брек, оглядаючись, щоб ніхто не почув. — Ви знаєте струмок Індіанки, що впадає в Юкон миль за тридцять звідціля?
— Там нема нічого, — відповів Смок. — Його обнюхали ще кілька років тому.
— Так було з усіма багатими місцями. Ось послухайте! Це справжній скарб! І золото залягає неглибоко — від восьми до двадцяти футів. Там нема жодної ділянки, що дала б менш як півмільйона. Це велика таємниця. Двоє чи троє моїх найкращих товаришів повідали мені її. Я пообіцяв дружині, що спочатку скажу вам, а потім поїду. Бувайте. Інструменти мої сховані на березі. Я пообіцяв друзям не вирушати, поки не засне Доусон. Ви знаєте, що буде, коли побачать, як ви лаштуєтесь до походу? Беріть вашого товариша — і гайда! Можете взяти собі четверту або п'яту заявку від «Знахідки». Та не забудьте: струмок Індіанки. Третій за Шведським струмком.
Увійшовши до хижки на околиці Доусона, Смок почув знайоме хропіння.
— Я сплю, — пробурмотів Малий, коли Смок торкнув його за плече. — Я ж не в нічній варті, — пручався він, коли Смок поторсав його дужче. — Звернись краще до бармена.
— Одягай штани! — сказав Смок. — Нам треба зробити дві заявки.
Малий сів і почав лаятись, але Смок затулив йому рота.
— Цить, — прошепотів він. — Розбудиш сусідів. Усе місто спить.
— Знаю я твої секрети! Ніхто нікому нічого не розповідає, а потім усі зустрічаються н дорозі! Де ж той твій скарб?
— Струмок Індіанки, — казав і далі пошепки Смок. — Цілком певна справа. Мені сказав Брек. Золото лежить неглибоко, майже під мохом. Вставай! Підемо упорожні!
Очі Малого заплющились, і він знову заснув. Смок стягнув з нього ковдри.
— Якщо не хочеш, то я йду сам, — сказав він.
Малий почав одягатися.
— Собак візьмемо? — спитав він.
— Ні. Навряд, щоб там була дорога, і ми швидше дійдемо без собак.
— Тоді я кину їм їсти. А ти візьми березової кори та свічку.
Малий відчинив двері, але, ужалений морозом, поспішив одягти шапку й рукавиці.
За п'ять хвилин він повернувся, розтираючи собі носа.