Коли пароплав «Ексцельсіор» прибув з Аляски і привіз новини про клондайкське золото, яке звело з розуму всю країну, Кіт зробив досить легковажну пропозицію:
— Слухай, О’Гаро, — сказав він. — Ця золота лихоманка буде зростати. Повернуться дні 49 року. А що як і мені чкурнути туди, по матеріал для «Хвилі»? Я сам покрию витрати.
О’Гара похитав головою.
— Редакція не може обійтися без тебе, Кіте. Ти ж не закінчив ще свого роману. До речі, щойно я бачив Джексона. Завтра він вирушає до Клондайку і згодився щотижня надсилати нам інформацію. Я не пускав його, поки він не дав обіцянки. До того ж це нам нічого не коштуватиме.
Того ж дня Кіт ще раз почув про Клондайк, коли забіг до клубу і здибався там з дядьком.
— Здорові були, дядечку! — привітався Кіт, сідаючи в шкіряне крісло та простягаючи ноги. — Призволяйтесь, будь ласка!
Він замовив коктейль, але дядько задовольнився лише слабким кларетом[1], що його він пив завжди. Старий глипнув з гнівним докором на коктейль, а потім на обличчя небожа. Кіт зрозумів, що дядько збирається давати йому чортів.
— Я поспішаю, — мовив Кіт квапливо. — Біжу на виставку Кейта, про яку мушу подати півшпальти.
— Що це з тобою? — запитав дядько. — Ти блідий, як мрець.
Кіт тільки застогнав у відповідь.
— Видно, скоро я матиму приємність ховати тебе.
Кіт сумно похитав головою.
— Лиш не давайте моє тіло на поталу хробакам. Краще спаліть мене.
Джон Беллю належав до того старого, суворого й загартованого покоління, яке в п'ятдесяті роки волами об'їздило безмежні прерії. В ньому була та сама витривалість і мужність, котру з дитинства гартувала боротьба за освоєння нових земель.
— Не так живеш, Крістофере! Мені соромно за тебе.
— Веселеньке життя, егеж? — засміявся Кіт.
Старий знизав плечима.
— Не печіть мене так очима, дядю. Хотів би, щоб це було від веселого життя. Розваги? Та я просто не маю часу!
— Що ж тоді діється з тобою?
— Переробився.
Джон Беллю зареготав.
— Невже?
Знову регіт.
— Людина — продукт оточення, — проголосив Кіт, вказуючи на дядькову склянку. — Сміх ваш рідкий і гіркий, як оте вино.
— Переробився! — глузував той. — Ти ж за все своє життя й цента не заробив.
— Б'юсь об заклад, що заробив. Тільки ні разу й цента не одержав, хоч заробляю п'ятсот доларів на тиждень і працюю за чотирьох.
— Малюнки, що їх ніхто не купує, чи, може, якісь інші дурниці? Ти вмієш плавати?
— Колись умів.
— А сидіти на коні?
— І це доводилось.
Джон Беллю з огидою чмихнув.
— Добре, що батько помер і не побачить таку гидоту, — мовив він презирливо. — Твій батько був справжній чоловік. Розумієш? Чоловік, а не баба! Гадаю, він вигнав би з тебе ці мистецькі дурощі.
— Що тут вдієш! Тепер часи занепаду, — зітхнув Кіт.
— Я міг би зрозуміти й терпіти це, — люто наступав дядько, — якби тобі хоч щастило. А ти ж ще й цента не заробив, ні разу не виконав гідної мужчини роботи!
— Гравюри, малюнки, опахала… — запротестував Кіт.
— Партач ти і невдаха! Які картини ти намалював? Поганенькі акварелі та бридкі афіші! А чи відомі вони публіці, навіть тут, в Сан-Франціско?
— Ви забули. Одна з них висить в залі цього клубу.
— Мазанина! А музика? Твоя люба дурненька мати витрачала сотні на твоє вчення. Але нічого з тебе не вийшло. Ти не заробив і п'яти доларів, хоча б акомпануючи кому-небудь на концерті. А твої пісні? Божевільне ниття. Їх ніхто не співає, крім отих дурнів, то граються в богему.
— Я надрукував якось цілу книжку. Пригадуєте мої сонети? — несміло промовив Кіт.
— Скільки ж це коштувало тобі?
— Тільки дні сотні.
— А що ти ще зробив?
— Поставив п'єсу в літньому театрі.
— Що ж ти отримав за неї?
— Славу.
— А ще вмів плавати і навіть пробував їздити верхи! — Джон Беллю стукнув склянкою об стіл. — На що ти зараз здатний? Грошей на тебе не шкодували, а ти навіть в університеті не грав у футбол. Не веслував. Не…