— А що як я піду попереду? — спитала вона Смока. — Я знаю цей край краще за вас.
— Ведіть нас, — ґречно відповів Смок. — Я з вами згоден: не слід чечако випереджати мешканців Морського Лева. А чи нема тут якогось іншого шляху, щоб їх позбутися?
Вона похитала головою.
— Ми не зможемо замести своїх слідів, і вони йтимуть за нами, наче ті вівці.
Пройшовши чверть милі, вона раптом повернула на захід. Смок помітив, що вони йдуть незайманим снігом, але ні він, ні Малий не вбагнули, що стежка, якою вони йшли, вела, ик і перше, на південь. Якби вони бачили, що робив Луїс Гастел, то вся б історія Клондайку повернула на інше. Старий, вже не шкутильгаючи, побіг за ними, придивляючись до сліду, наче мисливський пес. Він старанно торував стежку, якою вони звернули на захід, а сам рушив на південь.
Шлях вів до річки, але був так мало помітний, що вони часто губили його в темряві. За чверть години Джой Гастел раптом погодилась іти ззаду, дозволивши чоловікам прокладати шлях по снігу. Вони рухались так повільно, що шукачі золота, які йшли слідом почали наздоганяти їх, і коли о дев'ятій годині зайнявся день, позаду, скільки сягало око, видно було безкінечну шеренгу людей. Темні очі Джой радісно заблищали.
— Скільки вже йдемо ми уздовж струмка? — спитала вона.
— Дві години, — відповів Смок.
— Та дві години назад… Буде чотири, засміялась вона. — Отже, старожили Морського Лева врятовані.
Неясна підозра виникла у Смока. Він спинився й запитливо глянув на дівчину.
— Не розумію, — сказав він.
— Не розумієте? Тоді я поясню. Це Норвезький струмок. Індіанка зосталась на півдні.
Смок онімів.
— І ви зробили це навмисне? — запитав Малий.
— Так, навмисне, для того, щоб старожили виграли час.
Вона зайшлася сміхом. Смок глянув на Малого, і обидва розреготались.
— Ну і всипав би я вам, якби в цій країні було хоч трохи більше жінок! — вигукнув Малий.
— Ваш батько не звихнув ноги, а спокійнісінько чекав, поки ми підемо, чи не так? — спитав Смок.
Джой кивнула.
— А ви зостались, щоб обдурити нас?
Джой. знову кивнула, і Смок весело зареготав. То був сміх людини, що одверто визнала себе переможеною.
— Чому ви не гніваєтесь? — спитала вона ображено. — Або не… відлупцюєте мене?
— Треба вертатися, — сказав Малий. — У мене ноги мерзнуть.
Смок похитав головою.
— Значить, ми втратили чотири години. За цей час ми пройшли миль з вісім уздовж Норвезького струмка і зайшли далеченько на південь. Якщо ми підемо прямо і перейдемо хребет, то спустимось до Індіанки де-небудь вище «Знахідки». — Він глянув на Джой. — Хочете йти з нами? Я ж обіцяв вашому батькові дбати про вас.
— Я… — вона завагалась. — Піду, якщо ви не заперечуєте. — Джой дивилася просто на нього і вже не сміялась. — Справді, містере Смок, мені шкода, що я таке вчинила. Але ж хтось мусив захищати інтереси старожилів.
— Мені здається, що ці гони по золото були справжнім спортивним змаганням.
— А мені здається, що ви обидва хороші спортсмени, — сказала вона, зітхнувши, і додала — Шкода, що ви не старожили!
Дві години вони йшли по замерзлому річищу, а потім звернули на південь по виткому струмку. Опівдні вони почали сходити на хребет. Позаду, як і перше, йшла ціла валка людей. Тут і там тоненькі пасма диму показували, що люди отаборились.
Йти було що далі, то важче. Вони по пояс провалювались у сніг і мусили спинятися через кожні кілька кроків, щоб перевести дух. Малий перший заблагав відпочинку.
— Ми вже дванадцять годин у дорозі, — сказав він. — Я втомився. Ви теж. Я голодний і ладен, як той індієць, їсти сиру ведмедину. Ця бідна дівчина теж звалиться з ніг, якщо не з'їсть чого-небудь. Ось тутечки ми й розкладемо багаття. Що, згода?
Вони швидко і вміло заходилися лаштувати тимчасовий табір, і Джой довелося визнати, що навіть досвідчені старожили не впоралися б краще. Соснове гілля з нап'ятими зверху ковдрами давало захисток для вогню і спочинку. Але вони трималися осторонь багаття, поки не розтерли як слід своїх щік і носів.
Смок плюнув, і слина з тихим дзвоном упала додолу.
— Здаюсь! — мовив він. — Я ще ніколи не бачив такого морозу.
— Одної зими на Койокуку було вісімдесят сім градусів, — сказала Джой. — Зараз принаймні сімдесят або сімдесят п'ять. Я, мабуть, відморозила собі щоки. Наче вогнем, пече.
Тут, на схилі хребта, не було криги, а сніг був чистий та твердий, наче цукор. Вони підігрівали його в мисці для промивання золота, поки не назбирали води, щоб зварити кану. Смок смажив сало та відігрівав сухарі. Малий підкидав дров у вогонь. Джой поставила дві тарілки, дві чашки, бляшану з сіллю, змішаною з перцем, та бляшанку з цукром. Вона і Смок їли з однієї тарілки і пили з однієї чашки.