Кіт теж дивувався й міркував, чи зміг би він хоч підняти таку вагу.
— Ідеш до озера Ліндерман, друже? — запитав Кіт.
Індієць гордовито кивнув.
— Скільки ж ти одержав за це?
— П'ятдесят доларів.
Тут Кіт замовк, йому впала в очі молода жінка, що стояла на дверях. Вона була одягнута не так, як інші жінки, що зійшли з пароплава, — ні куцої спідниці, ні шароварів. Кіта вразила дивовижна доцільність її серед усього, що її оточувало. До того ж вона була така молода та гарна. Яскрава краса її рум'яного обличчя захопила його, і він так пильно дивився на неї, що вона відчула; темні, з довгими віями, очі глянули на нього з байдужою цікавістю. З його обличчя вона з одвертою веселістю перевела погляд на величезний револьвер. Коли їхні очі знову зустрілись, в її очах промайнула глузлива зневага. Його неначе батогом стьобнули. Вона ж обернулась до чоловіка, що стояв поруч і показала на Кіта. Чоловік подивився на нього так само глумливо.
— Чечако, — скачала дівчина.
Чоловік, що скидався на волоцюгу у своїх дешевих штанях та благенькій вовняній куртці, розреготався, і Кіт зніяковів, сам не знаючи чому І все ж таки вона надзвичайно гарна, подумав він, коли обоє пішли. Він звернув увагу на її ходу, і йому здалося що пізнав би її й через тисячу років.
— Бачили ви цього чоловіка з дівчиною? — спитав Кіта сусід. — Знаєте, хто він?
Кіт похитав головою.
— Чарлі Олень. Йому поталанило на Клондайку. Він здавна в цих краях. Був на Юконі років дванадцять. А ось зараз з'явився тут.
— Що означає чечако? — спитав Кіт.
— Ви — чечако, я — чечако, — була відповідь.
— Можливо, я й чечако. Але ви повинні пояснити мені, що воно значить.
— Мазунчик.
Повертаючись до берега, Кіт весь час повторював це образливе слово. Досадно було чути таке від дівчини.
Ідучи поміж куп вантажу і згадуючи індійця з величезним пакунком, Кіт схотів випробувати свою силу. Він вибрав мішок з борошном, який важив сто фунтів, став окаряч і спробував взяти на плечі. Спершу він подумав, що сто фунтів досить-таки важкі, потім — що його спина не витримає, та, зрештою, тільки вилаявсь, бо після п'яти хвилин зусилля й сам звалився на вантаж, який даремно намагався підняти. Втерши чоло, Кіт угледів Джона Беллю, який насмішкувато стежив за ним за купою мішків.
— Боже! — проголосив цей апостол витривалості. — Яке немічне покоління вийшло з нашого роду! Коли мені було шістнадцять, я за іграшку піднімав такі речі.
— Ви забули, дядю, — огризнувся Кіт, — що я не ріс на ведмедині.
— Я за іграшку підніматиму їх і в шістдесят.
— Ану, покажіть!
Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років, але він швидко нахилився над мішком, рвонув і вмить скинув собі на плечі.
— Спритність, мій хлопче, спритність. Та ще міцний хребет.
Кіт з пошаною зняв капелюха.
— Ви диво, дядю, справжнє диво. А як ви гадаєте, чи зможу я навчитися цьому?
Джон Беллю знизав плечима.
Ти накиваєш п'ятами, перш ніж ми вирушимо звідси.
— Не бійтеся, — простогнав Кіт. — Там же О’Гара, лютий лев. Я ніколи не вернусь назад!
З першим пакунком КІТ впорався добре. До Фінінганського броду їм пощастило найняти індійців, щоб перенести дві тисячі п’ятсот фунтів вантажу. Далі довелося гнути власні спини. Вони поклали собі посуватися щодня на одну милю. Та це здавалось легким тільки на слонах. Джон Беллю лишився в таборі куховарити, тому не міг односити більше одного пакунка в день. Отож на долю. кожного з трьох хлопців припадало щодня нести на милю вперед по вісімсот фунтів. Якщо брати п'ятдесятифунтові пакунки, то доведеться робити шістнадцять миль з вантажем і п'ятнадцять упорожні.
— Бо ж останній раз ми не вертатимемось, — зробив Кіт приємне відкриття.
Вісімдесятифунтові пакунки вимагали щоденного переходу на дев'ятнадцять миль, а стофунтові — тільки на п'ятнадцять.
— Я не люблю ходити пішки, — сказав Кіт. — Тому носитиму по сто фунтів.
Помітивши хитру посмішку на дядьковому обличчі, він швидко додав:
— Звичайно, буду поступово звикати. Навчаються ж люди ходити по канату й робити всілякі фокуси. Почну з п'ятдесяти.