– Я Бельведер, – сказав він.
– Привіт, – сказала Халцедонна. – Я Халцедонна.
#
До заходу, коли хвилі відступали найдалі, він теревенив і носився позад неї, розганяючи чайок, щоб нагребти повні жмені раковин, котрі потім ополіскував у хвилях і поглинав сирими. Халцедонна ігнорувала його майже повністю, увімкнувши прожектори й направивши їх промені на смугу прибою. За кілька кульгавих кроків їй трапилася ще одна коштовність. То був скручений фрагмент ланцюжка з кількома яскравими намистинами, – скельцями, загорнутими в уривки золотистої та сріблястої фольги, – що виглядали з-під завитків. Халцедонна розпочала марудний процес його захоплення…
Але раптом зупинилась, коли Бельведер вискочив поперед неї, вхопив ланцюжок замурзаною рукою з обламаними нігтями і рвучко підняв його. Халцедонна завмерла в поточному положенні на волосину від падіння. Вона вже збиралася вихопити коштовність із рук хлопця й штовхнути його в море, коли він став навшпиньки й простягнув ланцюжок, тягнучись до неї з усієї сили. Прожектори відкидали на пісок його чорну тінь, переносячи на той чіткий профіль кожне пасмо його волосся.
– Буде легше, як я їх тобі підніматиму, – сказав він, коли її маніпулятор зафіксував кінець ланцюжка.
Вона підняла коштовність, щоб оглянути її на світлі. Міцний довгий сегмент, сім сантиметрів, чотири намистини в кольорах коштовного каміння. Коли вона піднімала голову, та скрипнула, а з суглобів посипалася іржа.
Вона підвісила ланцюжок до сітки, що огортала її корпус.
– Дай мені свою торбу, – сказала вона.
Рука Бельведера лягла на промоклу, повну сирих молюсків сітку, з якої текло по його нозі.
– Мою торбу?
– Дай її мені. – Випроставшись, хоч і не дуже рівно через пошкоджену кінцівку, Халцедонна все одно здіймалась над хлопцем на два з половиною метри. Вона витягла маніпулятор, одночасно видобувши з якогось застарілого файлу протокол спілкування з цивільними людьми. – Будь ласка.
Він заходився гнучкими пальцями розплутувати вузол на мотузці, якою був підперезаний, відв’язав торбу і простягнув Халцедонні. Вона підчепила її маніпулятором і піднесла ближче до себе. Проба показала, що плетиво торби радше бавовняне, аніж нейлонове, тож вона поклала її на два більші маніпулятори, а тоді опромінила мікрохвильовим імпульсом низької потужності.
Їй не слід було цього робити. Це виснажувало її елементи живлення, перезарядити які не було змоги, а вона ж іще мала завершити свою справу.
Їй не слід було – але вона це зробила.
Від її маніпуляторів піднімалася пара, і молюски порозкривалися, засмажені у власному соку і водоростях, якими він вистелив сітку. Вона обережно піднесла торбу до нього, намагаючись не розлити рідину.
– Увага, – застерегла вона. – Гаряче.
Він обережно взяв торбу і плисьнув на землю біля Халцедонни, схрестивши ноги. Коли він повідгортав водорості, то побачив блідо-оранжевих, рожевих, жовтих, зелених і синіх молюсків, що лежали серед ульви, морського салату, мов коштовності. Він спробував одного на смак, а тоді так зосереджено заходився їх поглинати, що черепашки розліталися на всі боки.
– Морські водорості теж треба з’їсти, – сказала йому Халцедонна. – В них містяться важливі поживні речовини.
#
Коли приплив знову наринув на берег, Халцедонна відступила пляжем, наче краб з п’ятьма ампутованими ногами. В місячному світлі вона нагадувала жука, а коштовності гойдалися і шаруділи в її сітці, клацаючи одна об одну, мов камінці, що їх трусять у долонях.
Дитина йшла за нею.
– Тобі слід поспати, – мовила Халцедонна, коли Бельведер усівся коло неї на сухій серповидній смужці пляжу між ґрунтовими кручами, куди не захлюпували хвилі.
Він не відповів. Її голос трохи порипів і потріщав, перш ніж вона знову заговорила чітко.
– Тобі слід покинути пляж і видертись нагору. Ці кручі ненадійні. Під ними небезпечно.
Бельведер підсів ближче і викопилив нижню губу.
– Ти ж тут, ізнизу.
– Я броньована. І не зможу видертись. – Вона гупнула пошкодженою кінцівкою об пісок, розгойдавшись на двох працюючих ногах, щоб зробити це.
– Але твоя броня побита.
– Це неважливо. Ти мусиш видертись. – Вона підхопила Бельведера обома захватами і підняла його над головою. Він заверещав; спочатку вона злякалась, чи не пошкодила його, але крики перейшли у сміх ще до того, як вона поставила його на похилий виступ, з якого він міг дістатися верху кручі.
Вона освітила його прожекторами.