– Лізь, – сказала вона, і він поліз.
А вранці повернувся.
#
Одяг Бельведера залишався пошарпаним, але сам він, за допомоги Халцедонни, потроху гладшав. Для нього вона ловила в сильця морських птахів і підсмажувала їх, навчала його складати й підтримувати багаття і просіяла усі свої місткі бази даних в пошуках вказівок, як підтримувати його здоров’я під час росту – а ріс він прямо на очах, по кілька часток міліметра на день. Вона дослідила і проаналізувала морську рослинність, погрозами примушуючи їсти їх, а він допомагав діставати ті коштовності, які їй не вдавалося захопити маніпуляторами. Деякі уламки були гарячі, і поруч з ними детектори радіоактивності Халцедонни цокали швидше. Їй вони не загрожували, але вона вперше їх відкинула. З нею був союзник-людина; її програми вимагали, щоб вона дбала про його здоров’я.
Вона розповідала йому історії. Її бібліотека була неосяжною і повною оповідок про війну і про кораблі під вітрилами, і про космічні – останні з якоїсь незрозумілої причини подобалися йому найбільше. «Катарсис», – думала вона і розповідала йому про Роланда, короля Артура, і Гонор Гаррінгтон, і Наполеона Бонапарта, і Гораціо Горнбловера, і капітана Джека Обрі. Вона виводила слова на монітор і читала вголос, і скоро, – швидше, ніж вона собі думала, – він почав тихенько промовляти їх разом з нею.
Так минуло літо.
Вона назбирала достатньо матеріалу ще до рівнодення. Дорогоцінні уламки й далі виносило на берег, і Бельведер приносив їй найкращі, але Халцедонна обрала собі місце біля того плаского зверху валуна і розклала на ньому свої коштовності. Вона пропускала знайдену мідь крізь волоку, щоб отримати дріт, нанизувала на нього намистини і згинала з нього ланки, з’єднуючи їх у намиста.
Вона вчилася на ходу. Спочатку її естетичне чуття не було розвинене, від чого доводилося перебирати по кілька десятків комбінацій намистин, щоб знайти задовільну. Окрім підбору кольору і форми були й конструктивні складнощі. Спочатку вага намистин часто була різною, від чого вони криво висіли. А ще ланки перекручувалися, слабшали, і тоді їх треба було переробляти.
Вона працювала тижнями. Для її союзників-людей багато важили пам’ятні споруди, хоч вона й не бачила в цьому логіки. Вона не могла побудувати для своїх товаришів меморіалу, але в тих же архівах, звідки бралися історії, які, наче той кіт молоко, жадібно поглинав Бельведер, вона знайшла ідею скорботних прикрас. Вона не мала фізичних решток своїх товаришів, – ані волосини, ані шматочка одягу, – але знайдені після катастрофи особисті речі певно ж могли вважатися коштовностями?
Єдиною перепоною стояло питання, хто носитиме ці прикраси. Вони мають перейти спадкоємцеві, тому, хто берегтиме славну пам’ять про загиблих. І Халцедонна, звісно ж, мала дані про усіх найближчих родичів. Але вона не знала, чи хтось із них вижив, а якщо і так, то не мала змоги їх розшукати.
Спочатку Бельведер тримався поруч, намагаючись умовити її на прогулянку чи розвідку. Однак Халцедонна лишалася непохитною. Не лише тому, що рівень заряду її акумуляторів опустився небезпечно низько, але й тому, що з приходом зими можливостей для використання сонячної енергії стане ще менше. А ще прийдуть зимові бурі, і вона вже не зможе уникати океану.
Вона сповнилася рішучості завершити місію до відмови критичних систем.
Бельведер став блукати без неї, ловити пташок власноруч і приносити їх до вогнища, щоб обсмажити. Це був хороший знак; він мусив навчитися обходитися без неї. Однак увечері він повертався і сідав коло неї або вилазив на плаский валун, розкладав намистини на купки й слухав її розповіді.
Такий же вінок, який вона нанизувала своїми хапаками й чутливими маніпуляторами, – обов’язок вцілілої перед пам’яттю про славних полеглих – сплітався і з історій про війну, які вона продовжувала йому розповідати, хоч і замінивши тепер вигадки з історією на свої власні спогади. Вона розповіла йому про те, як Емма Персі врятувала ту дитину в Саванні, і як рядового Майклза підстрелили, коли він відволікав вогонь від сержанта Кей Петтерсон, бо бойових роботів хитрістю виманили з позицій у сутичці під Сієтлом.
Бельведер слухав і дивував її здатністю переказати суть історії чи не тими самими словами. Він мав хорошу пам’ять, може, навіть, не гіршу за пам’ять машин.
#
Одного дня, коли Бельведер зайшов пляжем так далеко, що його й видно не стало, Халцедонна почула його крик.
Вона не рухалася вже кілька днів. Опустившись на пісок під чудернацьким кутом так, що нерухома кінцівка простяглася пляжем, вона метала свої намиста на валуні, що став для неї імпровізованим верстаком.