Коли вона почала підводитися на функціонуючих кінцівках, з поверхні валуна посипалися на пісок шматочки камінців, скелець і дроту. Вона звелася на рівні з першої спроби, сама з того здивувавшись. Якийсь час вона невпевнено потупала на місці, бо гіроскопи вже давно вийшли з ладу, і їй бракувало стабілізації.
Коли Бельведер закричав знову, вона ледь не перекинулась.
Видряпатись на скелю Халцедонна вже ніяк не могла, але вона ще й досі могла бігати. Її мертва кінцівка виорювала за нею цілу борозну, а приплив змушував її хлюпати їдкою морською водою.
Вона оббігла скелястий виступ, за яким раніше зник Бельведер, якраз вчасно, щоб побачити, як двоє більших людей повалили його на землю. Один з них заніс над головою дрючка, а інший тримав Бельведерову подерту плетену торбу. Бельведер зойкнув, коли дрючок приклався до його стегна. Халцедонна не наважилася застосувати свої мікрохвильові випромінювачі.
Але серед її зброї була й вогнепальна, з вузьконаправленим лазером для снайперських завдань. Ворожі люди були легкими мішенями. На них навіть броні не було.
#
Вона поховала тіла на пляжі, бо була запрограмована поважати мертвих ворогів, як того вимагали закони і звичаї війни. Після того, як вона наклала на ногу Бельведера шину і обробила його синці, безпосередня загроза його життю зникла, але Халцедонна розцінювала його ушкодження як занадто тяжке для того, щоб допомагати їй. Утім, м’який пісок легко піддавався її черпакові, однак уберегти тіла від води вона не могла ніяк. Це було усе, чим вона могла їм зарадити.
Коли вона впоралася, то перенесла Бельведера назад, до їхньої скелі, й почала збирати свої розкидані коштовності.
#
Вкрита синцями нога була розтягнута, але не зламана, і коли Бельведерові стало трохи легше, якась упертість, спричинена травмою, змушувала його ще завзятіше розширяти свої горизонти. Вже за тиждень він ходив, хоч і спирався на милиці й підволікав поранену ногу, таку ж мало до чого придатну, як і кінцівка Халцедонни. А тільки-но шина на нозі стала непотрібною, він почав блукати ще далі, ніж доти. Кульгавість майже не сповільнювала його, і він часто не повертався на ніч. Він і далі ріс, витягався вгору і вже став на зріст майже як морський піхотинець. Тепер він міг подбати про себе ще краще. Той випадок з мародерами навчив його обережності.
Тим часом Халцедонна длубалася над скорботним намистом. Вона мала зробити кожне з них гідним полеглого товариша, і зараз її сповільнювало те, що вона не могла працювати ночами. Порятунок Бельведера коштував їй немало старанно накопиченої енергії, тож вона не могла вмикати прожектори, якщо хотіла завершити свою справу перш, ніж сядуть акумулятори. Вона і в місячному світлі бачила з убивчою чіткістю, але з її термовізорів і пристроїв нічного бачення було небагато користі, коли треба було підбирати кольори.
Усього мало бути сорок одне намисто, по одному за кожного члена взводу, котрого не стало. Вона не могла дозволити собі ліпити їх аби як.
Як би швидко вона не працювала, їй доводилося змагатися з сонцем і припливом.
#
Вона закінчила плести сорокове намисто в жовтні, а дні тим часом коротшали. Вже перед заходом вона взялася за сорок перше – те, що з сіро-блакитним Буддою посередині, для її головного оператора, сержанта Петтерсон. Бельведера вона не бачила вже кілька днів, але це було прийнятно. Вона все одно ніяк не встигне до ночі.
#
Його голос вивів її з нерухомості, в якій вона чекала сходу сонця.
– Халцедонно?
Щось плакало в неї під боком, поки вона прокидалась. «Немовля», – визначила вона, але теплий згорток на його руках не був немовлям. То був собака, молодий собака, німецька вівчарка, схожа на тих, що супроводжували кінологів, котрі коли-не-коли працювали разом зі взводом «Л». Собаки не звертали на Халцедонну уваги, але деякі кінологи боялися її, хоч і нізащо не визнали б цього. Сержант Петтерсон сказала якось до одного з них: «Ой, та Халця сама як велика бойова собацюра», – і розіграла цілу пантоміму, почухавши Халцедонну поза телескопічними візорами і розсмішивши усіх навколо.
Молодий собака був поранений, тепла рідина стікала його задньою лапою.
– Привіт, Бельведер, – мовила Халцедонна.
– Знайшов цуценя. – Він копнув свою полатану ковдру, щоб розправити її й покласти на неї пса.
– Будеш його їсти?
– Халцедонно! – скрикнув він і прикрив тварину руками. – Йому боляче.
Вона поміркувала.
– Хочеш, щоб я подбала про нього?
Він кивнув, а вона задумалася. Їй знадобляться прожектори, енергія з невідновлюваних запасів. А ще антибіотики, коагулянти і хірургічні припаси – і все одно тварина може не вижити. Але собаки корисні; вона знала, що кінологи дуже їх цінували, навіть більше, ніж сержант Петтерсон цінувала Халцедонну. А в її бібліотеці містилися матеріали з ветеринарної справи.