Вона увімкнула прожектори і відкрила потрібні файли.
#
Вона закінчила ще до ранку, і до того, як її батареї розрядилися. Вона ледве встигла. Коли зійшло сонце, і собака дихав рівно, глибокий поріз на його стегні був зашитий, а кров наситили антибіотики, вона повернулася до останнього намиста. Тепер вона мусила працювати швидко, а на це ж бо намисто для сержанта Петтерсон Халцедонна відібрала найгарніші і найделікатніші намистини, які боялася пошкодити і які вона залишала насамкінець, коли назбирає більше досвіду.
Дні коротшали, і її рухи ставали повільнішими й важкішими. Сонце не могло наситити її, щоб покрити нічні витрати. Але намистини, шматочки олова, черепів, скелець і перламутру з’єднувалися між собою, і намисто росло. До них приєднався і халцедоновий Будда, бо сержант Петтерсон була її оператором.
Коли сонце наблизилося до зеніту, Халцедонна запрацювала швидше, використовуючи приплив енергії. Молодий собака спав у її тіні, проковтнувши перед тим залишки птаха, які дав йому Бельведер, але сам хлопець виліз на валун і схилився над купою готового намиста.
– А цей за кого? – спитав він, торкнувшись разка, що звисав з її маніпулятора.
– За Кей Петтерсон, – відповіла Халцедонна, додавши зелено-коричневий черепок, поплямований, як бойова уніформа.
– Сер Кей, – мовив Бельведер. Тепер його голос змінювався, іноді покидаючи його посеред слова, але цю фразу він вимовив чітко. – Вона наглядала за кіньми короля Артура, і була його названим братом, і піклувалася про його бойових роботів у стайнях, – сказав він, пишаючись своєю пам’яттю.
– Це різні Кеї, – нагадала вона. – Скоро тобі доведеться піти. – Вона просилила шматок дроту крізь намистину, зігнула кінці й замкнула ланку своїм маніпулятором.
– Але ж ти не можеш піти з пляжу. Не можеш видертись.
Він знічев’я підібрав одне намисто, Родейлове, і розтягнув його руками, щоб на намистинах блиснуло сонце. Ланки тихо дзенькнули.
Бельведер сидів з нею, а тим часом сонце хилилося нижче, і рухи її повільнішали. Тепер вона майже повністю працювала на сонячній енергії. З приходом ночі вона знов знерухоміла. Коли прийдуть шторми, хвилі накриють її, і тоді навіть сонце вже не пробудить її знов.
– Тобі треба йти, – сказала вона, тримаючи в закляклих маніпуляторах майже закінчений ланцюжок. А тоді вона збрехала, сказавши: – Я не хочу, щоб ти тут лишався.
– А це за кого? – спитав він. Внизу, на піску, молодий пес підняв голову й заскавучав.
– За Ґарнера, – відповіла вона, і стала розповідати про Ґарнера, й Ентоні, й Чавеза, й Родріґеса, й Вайта, й Вощину, поки не стемніло настільки, що її голос і зір відмовили.
#
Вранці він поклав закінчене намисто Петтерсон до її маніпуляторів. Певно, він працював уночі при світлі багаття.
– Не зміг позамикати ланки, – сказав він, розправляючи намисто перед нею.
Вона мовчки поз’єднувала їх, одну за одною. Молодий собака був на ногах, кульгав пляжем, обнюхував знизу валун, гавкав на хвилі, на пташок, на метушливого краба. Коли Халцедонна закінчила, то витягла маніпулятор і накинула намисто на плечі закляклого Бельведера. На його щоках виступав м’який пух. Піхотинці-чоловіки завжди гладенько його зішкрібали, а в жінок волосся на обличчі не росло.
– Ти казала, що воно для сера Кая. – Він підняв ланцюжок і дивився, як світло грало на скельцях і камінцях.
– Це для когось, хто її пам’ятатиме, – сказала Халцедонна. Цього разу вона його не виправила. Вона підняла решту сорок разків намиста. Разом вони були важкі. Вона задумалася, чи зможе Бельведер нести їх усі. – Тож не забувай її. Ти пам’ятаєш де тут чиє?
Він назвав їх усіх одного за одним, і вона одне за одним подавала йому намиста. Роджерс, Родейл, ван Метьє, Персі. Він розстелив другу ковдру (звідки він дістав другу ковдру? Мабуть, звідти ж, звідки й собаку) і виклав їх рядком на темно-синю тканину. Вони блищали.
– Розкажи мені про Родейла, – сказала вона, проводячи маніпулятором по намисту. Він розповів, як міг, доплівши трохи Роланда й Олівера. Втім, його розповідь все одно вийшла хороша. Наскільки вона була здатна судити.
– Візьми намиста, – сказала вона. – Візьми їх усі. Це скорботні прикраси. Роздавай їх людям і розповідай історії. Ці намиста мусять належати тим, хто пам’ятатиме і шануватиме померлих.
– І де я знайду так багацько людей? – спитав він. – Не на березі ж.
– Ні, – сказала вона. – Не на березі. Тобі треба буде їх відшукати.