Поглядаючи на них, Отрош не засиджувався вдома — зрання кидав на візок торбу з харчем і першим одчиняв ворота. Сіно возив уже вивітрене, підсушене, долежувало воно на осонні[236] за грушею, а потім збиралося у стіг з козирком, який сам Отрош і змайстрував. Під сіном Доля знаходила хлопців, особливо старшого Гната. Він і день вважав невдалим, якщо не вдавалось побувати за містом, на Оболоні, де у кожному виярку чекали на нього зустрічі зі світом пригод і тривог.
— То перепелине гніздечко? Ви знаєте певно?..
Хлопець ріс допитливим і добрим, серце мав, як у матері.
Коли доводилось їздити до вітряків за Київ, Отрош зникав на цілі дні. Коло вітряків завжди телесувався[237] люд, різний за поведінкою і вдачею, там не зважувалось показуватись жіноцтво. Казали, що саме на млинах зароджувались конфлікти, які колотили усе місто; їдучи туди, Отрош завжди клав у передок рушницю.
Трапилось це одразу після Пасхи.
Доля, окрилена і щаслива, перемахнула через перелаз і припала до грудей Левка, не соромлячись Отроша.
— Левко, голубе, я одержала запрошення на посаду гувернантки. Уявляєш, учитиму дівчаток пана Валенти.
По-доброму усміхаючись, Левко торкався рукою її розкішної темної коси. Він уже звик до її вибухового темпераменту.
— Нам своїх треба виховувати. Он які козаки ждуть твоїх рук. Та й кравчиня ти на все місто — де часу взяти!
Доля нелегко розставалася зі своїми захопленнями.
— Сам говорив, що автор «Треноса» — домашній учитель. Півдесятка європейських університетів закінчив, а учитель. Після Суботова я теж полюбила виховательську працю. Пан Валента — добрий знайомий Хмельницького, він йому і порадив мене!
Левко ласкаво повів її вглибину двору, поклавши руку на плече.
— Він учитель, а ти вільна козачка. То до лицедійства тебе тягне, то до учителювання. Тільки не треба сердитись, Доле!
Левко умів її заспокоювали.
Черкаси
Почувши про хворобу матері, Доля забула про всі образи і подалась до Черкас. Левко, звичайно, одну дружину не відпустив, забрала з собою також хлопців.
— До баби поїдете, пора вам знайомитись!..
Молодий Розтопча не відставав від візника, лише зрідка виривався наперед, коли хурманка[238] не випадала з його видимості. Часи стояли неспокійні, доводилось пильнувати.
Бачив, як на нього, вершника у добротному сідлі, озброєного рушницею та шаблею, захоплено поглядали хлопці, особливо Гнатик.
Зумисне поїхали через Мошни, на середній течи Дніпра кращих місць він не знав. Дорога тонула в буйній прибережній зелені, між неї час від часу поблискувала ріка, на роздоллі гуляли звір і птах, яких тільки знала земля.
Кілька разів траплялись гурти людей, підозрілих з виду, але дорога пройшла спокійно. Коло самого міста, у сосняку, видались такі галявини, що й дорослому захотілось покинути сідло. Левко дозволив дітям побавитись на траві, у зарослях квітучого різностою, хоч рушниць не випускали з рук ні він, ні візник.
У місті, де жила їхня мама, хлопцям усе сподобалось, а найпаче Дніпро коло пристані та замкова площа за будинком бабусі, здатна прийняти ціле військо.
Хлопців ледве загнали увечері до двору — прилучились до місцевих дітей, як свої.
Пані Логвиненкова видалась доброю безхарактерною жінкою не таких уже й похилих літ. Любила вона вишукано одягатись, утримувала шляхетський порядок за столом, а в решті хлопці одразу взяли над нею гору. Так звикли, що пробули в Черкасах місяць і не хотіли повертатися додому. Пані Логвиненкова не знала, де посадити і чим пригощати онуків.
На прощання віддала Долі одну зі своїх карет з кращим виїздом, мала вона їх декілька.
— І не перечте! Щоб мої онуки на візнику! Сором на усе покордоння!..
Шляхетського гонору у неї вистачало.
— Господи, що робитимемо з вашими рисаками[239] у Києві?! Та вони ж і нас з'їдять!
Доля і Левко запрошували пані Логвиненкову в гості.
Через місяць-півтора за Долею прийшли з магістрату. Жінка аж сполотніла — що б могло бути?! Левко теж не знав чим її заспокоїти. Довго сидів під дверима магістрату, усяке передумав.
Доля вийшла досить ошелешена, з якимись паперами — виявляється, мати переписала на неї канівський маєток.
236
1. Незатінене місце, що освітлюється та обігрівається сонцем.
2. Бокова частина будівлі, освітлювана сонцем.
237