Знову повіз її до дубового хреста на роздоріжжі. Вона сиділа якось боком на задньому сидінні, байдужа до всього на світі, підставивши вітрові красиве обличчя.
То була найвища точка Канева, краєвиди, що проглядалися звідси, охоплювали цілих півсвіту, але нащо їм так багато, коли позаду стільки втрат!
Сказав їй без усякої підготовки:
— Васко, виходь за мене заміж!
Пауза була недовгою:
— Добре.
Коли повернулися на Ситники, Отрош одразу сказав друзям про їхню розмову.
— Жити будемо, де скаже Васка...
— У Каневі.
До Києва поїхали всі, маєток Покрова лишив на Оникія. Дівчині він нічого не нав'язував — робив, що хотіла Васка. По приїзді відвідали старого Томила, тут всюди Покрова відчував себе чужим, тут всюди нероздільно жив Ілляш.
— Тату, Отрош запропонував мені стати його дружиною. Він товариш Ілляша.
Томило відповів важко:
— Знав, що товариш, — помітив її здивування і додав: — Батько все має знати...
Васка взяла з собою лише якісь свої речі та шаблю Ілляша.
Станіслав Вигура
Левка знову кинули на митну службу, старшим. Його напарник Андрій Губа зрання кобенив[240] нового воєводу.
— Хоче перетворити реєстровців у своїх рукодайних слуг, усі дірки нашим братом затикав, холера! Скоро пошле тебе, Левко, на Житній ринок карасів продавати!..
Левко уявив себе між перекупок і усміхнувся. Хоч можна було й не дивуватись — своє надвірне військо Жолкевський забрав у московський похід, все лягло тепер на плечі реєстровців. Те, що новий воєвода перегинав палицю, обурювало і Конашевича, та що він міг вдіяти?! До того ж київське козацтво за останні роки дуже поріділо, знайшло вічний спокій на покордонні, а реєстр без Жолкевського збільшити не могли — підвоєводчий Михайло Мишко Холоневський зробити те побоювався.
Козаки на Дніпрі відбирали плату за перевіз, а ще принизливіше — порушували декрет на старовинні права киян, адже плата за перевіз належала ратуші, а не воєводі.
— Простоїш день коло діжі — коропи всеньку ніч перед очима скидаються!
Козаки мали старатись — пройшло півдня, а коло них вже побували, аби воєводу не обійшли, Павло Раховецьхий, писар гродський київський, і бурмистр Денис Мартянович.
Брали від рибалок кожну десяту свіжу рибу, наповнені діжі відправляли до замку. Уходники хитрували — свіжої риби не везли зовсім. Знали привілеї на солону і в'ялену рибу, тому й проходили перевіз безмитно, не боячись мандатів, що їх мали козаки.
— Знову когось несе, холера! — сплюнув Андрій Губа.
Та виявилось — приїхали за Розтопчею.
Левко губився у здогадах — нащо б то він став потрібен Сагайдачному. Говорив з полковником про Ілляша, ще тоді, після безглуздої загибелі козака. Відтоді його шляхи з Конашевичем не сходились. Правда, Тарануха казав, що полковник якось перепитував, де його годованець. І ось виклик і категоричне рішення Сагайдачного — пора тобі, козаче, приймати сотню! Не зістаритися б, або щось не завадило, як товаришам!..
Козак почував себе незручно — то було так несподівано.
Обстановка складалася — гіршої не придумаєш. По Києву ходили чутки, одні безглуздіші від інших, чинилися злочини, від яких холонула кров. Не було твердої руки Острозького, а ляхи своїми безконтрольними діями підігрівали розбої. Жовнірства наплодилося стільки, що вони стали швидше бандитськими зграями, ніж королівським військом.
Люди розбестилися до краю. На базарі якийсь хирлявий обідранець видер у літньої жінки сумочку і швидко зник у натовпі. Левко кинувся навперейми, та не встиг.
— Лови його!
Ніхто не ловив, нікого то не обходило, усі пішли на легкий хліб.
Людей зігнали із землі, від сіл лишилися одні руїни. Всюди не було порядку, керували Україною іноплеменці, доїли її, як тільну корову, не думаючи про майбутнє теля.
— Уніати віру в людей похитнули, ось звідки пішло зло. Звичайно, тобі це відомо не гірше мого!..
Полковник підсів до козака ближче.
— Смута московської землі не обходить і нас, її ближніх сусідів. Вся Україна знялася з насиджених місць, як перед кінцем світу. Селяни перестали сіяти хліб, козак забув для чого у нього шабля. Твоя сотня має гамувати стихію! Ми багато радились хто б її очолив?! Дійшли до думки — треба саме такого, як ти. Хто б у воду потрапив і сухим з неї вийшов, в полум'ї побував і крил не спалив!..
Розказував про останні події на Київщині і прилеглій до неї Житомирщині — по всіх дорогах бродять зграї грабіжників і вбивць, чинячи наругу над людьми.