«Року 1611 місяця генваря 14 дня.
Писав до підстарости житомирського уроджений його милість пан Стефан Немирович обтяжливу скаргу на Григорія Пашкевича, котрий зібрав людей свавільних під назвиськом рицерства Низового Козацького і чинить розбої, наїзди та кгвалти на маєтності шляхетські. Пашкевич, не думаючи про добру славу, пристойність і боязнь Божу, злучившись зі свавільними людьми, став за старшого, полковником себе іменує, за допомогою тих волоцюг він сів, яко розбійник, на маєтність мою, Стефана Немировича (названо два десятка його містечок і сіл), року минулого тисяча шістьсот десятого, мало не через усе літо кгвалтом наскакуючи, незмірні шкоди мені і підданим моїм у маєтках зверхіменованих чинив — головорізи мордували людей, мужаток і дівок учтивих кгвалтили, нема села чи містечка, де б мені і підданим моїм шкоди розмаїтої не вчинили Пашкевич та волоцюги його і гультяї, окрім людських кгвалтів коней позабирали, збіжжя озиме і яре потравили.
Року тепер ідучого місяця генваря дев'ятого дня поіменований Пашкевич, наскочивши на моє містечко Шершневське, урядника і слугу мого шляхтича учтивого Яна Розковського зловив, прив'язав, яко поганина[255], до повозки з конем рядом, відкинувши всяку пристойність і сором. Жон і дівок учтивих кгвалтили, повідрізали їм до пояса кошулі[256] і пасли очі свої лотровські, коли жінок, як бидло, по вулиці гнали.
Іншим підданим лупи на смерть вчинили і тіла невідомо куди поділи, заліза з рудень моїх возів з півсотні забрали, різних речей на багато тисяч талярів і червоних золотих.
Умислили зловмисники маєтності мої сплюндрувати, підданих моїх люпезству піддати, а мене знищити. Пашкевич зманив мене наче для перемови про винагороду, обіцяв словом рицерським по-приятельськи обійтись, упевнив обітницею про винагороду за шкоди, мені причинені. На десятку коней подався я з моїми людьми до свого села Бежова, Пашкевич угледів, що я наближаюсь, і наказав війську своєму, якого могло бути півтори тисячі, з усіх боків нас охопити та густру стрілянину вчинити. Я ледве утік цілим до свого містечка Чернехова, а він сім десятків підданих моїх з Чернехова, Андрієва та Шершнева шаблями і кастетами побити, дочок їхніх покгвалтити, а підданого мого міщанина Семена Сухореброго на смерть забити.
Прошу, аби протестація моя до книг врядових записана була».
Наступного дня возний генерал київської землі Адам Петровський засвідчив напад банди на пана Немировича та його підданих, привезених для огляду на підводах.
Подібних документів у середньовічних урядових книгах чимало.
Київ
Бити на сполох стало модою. Хтось забрався на дзвіницю Софії і ну бунтувати населення міста тривожним дзвоном. Бив довго у великий, його підтримали церковні дзвони в різних куточках Києва. Потім і вони вмовкли, а Софія гула.
Через Боричів узвіз до Верхнього міста повалив увесь Поділ, Карпо, який на той час гостював у Тимка, прагнув не відставати від побратима. Разом з натовпом повернули вони до собору, опечатаного намісником київського митрополита. На подвір'ї Софії виднілися одні голови — малих і старих, чоловіків і жінок.
— Бев, бев, бев!
— Безчинство, не віддамо наш храм!
— Не дозволимо!
— Бев, бев, бев!..
Протопіп Грекович, низькорослий і хирлявий, з дрібним мишиним писком, увібрав голову у плечі неподалік центральних вхідних дверей, коло нього зібрався щомиті готовий втікати клір, тупцювали наляканий возний та хтось з воєводського двору.
Люди, котрі не вміщались на подвір'ї, заповнювали площу біля головних воріт. Всі були до краю збуджені, з ненавистю в очах і міцно стиснутими щелепами.
Слідом за Таранухою Карпо проштовхався на подвір'я собору — коло уніатського духовенства виявилось трохи вільного місця.
З гурту козаків довготелесий молодий жартівник шмигнув до Грековича.
— Так оце той, котрий вночі бігає до монашок, Нечипоре?
— Ага! Мерзне сам у келії.
— Панове-товариство, а чи не вирвати нам його гріх? Щоб святим став!
З дружним реготом козаки посунули до уніата.
— Зробимо отця Антонія святим! Вирвемо його гріх і викинемо бродячим псам!
Грекович зблід, став задкувати, а тоді прудко рвонув за церкву.
Козаки його не переслідували, лише реготали і дружно тупотіли об брук подвір'я чобітьми.
— Тримайте його, розпутника!
— Зробимо отця Антонія євнухом!
— Валахом, Нечипоре, валахом!
255
1. заст. Той, хто не сповідує християнської віри; нехристиянин.
2. рідко. Те саме, що поганець.