Тепер реготав увесь натовп.
Поміж магістратських хтось розгледів київського підвоєводу, — почали наступати на нього:
— Накажи відчинити церкву, перевертню, добром тебе просимо! Бо підемо громити уніатів!..
То були не пусті погрози, і Холоневський це помітив. Він махнув головою до возного, і той побіг відкривати двері храму.
Натовп грізно гудів, але до собору не ломився, доки не пройшло православне духовенство. За ними посунули парафіяни, радісно вигукуючи до уніатів:
— Спіймали облизня?!
— Ви ще узнаєте киян!..
До храму занесло і побратимів.
— Весело у вас! — буркнув Карпо до Таранухи.
1611 року місяця жовтня четвертого дня намісник київського митрополита Антоній Грекович подав скаргу на підвоєводу Михайла Мишка Холоневського за його прихильність до православних священиків.
Зустріч
Доля стала ще красивішою — зникла її дівоча вуглуватість, молода жінка влилася у доладно скроєні форми своєї сукні, різкуватість розмовної манери змінилася м'якою материнською вимовою.
Жінка легко рухалась вулицями Подолу, і всі на неї обертались.
Біля Житнього ринку вони зійшлися впритул, вперше за багато років. Він прямував вбік Богоявленського монастиря, уже цілковитий юнак, навіть пушок з'явився на місці майбутніх вусів.
— Богданчику, чи це ти? Зовсім дорослим став!..
Бачила по його очах — теж зрадів зустрічі.
— Чотири роки у Богоявленській школі! І ні разу не шукав зустрічі?! — вигукнула аж ревниво.
— Не шукав! — сказав прямо.
Довго роздумувала над сказаним, вишукуючи його потаємний зміст, як і звикла, коли ще була гувернанткою.
Тоді сказала зважено:
— Ти сильна людина, переконав ще раз, — і повторилась: — Це тобі скільки? Господи, як летить час!..
Згадувала нелегкі часи і видались вони їй гарними, наче й не мала вічної боязні, що її схоплять, потопчуть людську гідність. І життя її було тоді теж наповнене змістом і крила мала для лету.
— А пам'ятаєш, як ми читали «Роксоланію»?
Молодий Хмельницький продовжив:
Подивувалась, що обом прийшли на пам'ять ці рядки з поеми Себастьяна Кльоновича.
Але сказала інше:
— У тебе гарна латинська вимова!
Юнак сприйняв похвалу стримано, навіть пояснив причину:
— Багато часу віддаю латині — буду йди до єзуїтського колегіуму на Львівщині, де колись працював батько. Маємо знати і їхні премудрості. Не бійтесь, я не перекинусь до унії, — випередив її питання.
Неспішно брели вулицями кудись униз — молода вродлива жінка з перевеслом кіс на голові і юнак із вперто стиснутими губам та рішучими очима.
— Рада, що тебе зустріла. Я завжди тобі симпатизувала.
Стала розпитувати про хутір, про знайомих та свого весільного батька.
Потім стишила довірливо до найсокровеннішого:
— Є дівчина, яка тобі до вподобі?
— Є.
— Ну і слава богу!..
Зупинились аж коло Почайни, ліпилися там до причалу якісь суденця. Далі поблискувала вода.
— Проведи мене додому — побачиш моїх синів. Познайомлю з чоловіком, — він гарна людина і дуже мені дорогий!
— Не проведу!..
Жінка не наполягала, і вони розійшлись, швидше всього назавжди.
Сагайдачний
Думка запала полковнику в голову ще на Різдво, коли до Києва з усього покордоння з'їхались реєстровці. Так повелось від Стефана Баторія, кожен реєстровець відповідно до чину одержував на займищах землю, як разовий королівський дарунок, а платня видавалася щорічно — по червінцю і шматку сукна на кожного.
На Різдво їх збиралося кілька тисяч, Конашевич з тугою згадував, що колись ця велика людська маса підкорялася йому. Та ще Січ, не обмежена ніякими реєстрами. Кинь клич на волость (нащо клич, пусти невеликий поголос!) і до тебе прийдуть ще десятки тисяч!..
Наказав джурі, щоб його не турбували, хто б там не прийшов. Але нічого не робив. Дивився, як за вікнами спливала зима, а там, у південних степах, на сонячних схилах балок, мабуть, уже цвіте голубий сон-трава та розпускаються золоті зірочки брендуш, любив смакувати ними, коли ходив у запорізьких ватагах.