— Не вийде, холера!..
Грековича видобули зі снігового замету, як шкідливого кота, якийсь козацюра підняв його над сніговою кучугурою, тільки руки й ноги обвисли. Потім плюхнуло в ополонці і дніпрова товща назавжди сховала виродка, який так довго каламутив світ.
Трапилося це 22 лютого 1618 року. Митрополит Рутський, котрий прийшов на місце Потія, подав королеві скаргу на козаків, Сигизмунд вислав до Києва комісарів для ведення слідства, київському воєводі Томі Замойському прийшов королівський наказ знайти і покарати винних.
Але козаки зникли.
Канів
Левко запевнив гетьмана, що отця Ісаія доставить управитель його дружини до самих Лубен. Там знаходились їхні економські випаси, і управитель їздив на лівий берег часто.
— Ви його знаєте, управителя, пане гетьмане. Отрош Покрова, котрого татари поранили при нападі на Перекоп. Ми завжди ходили тоді втрьох — покійний Ілляш, я та Отрош.
Сагайдачний ствердно кивнув головою.
— Важливо, щоб отець Ісаія благополучно добрався до Вишневецьких. Я обіцяв те Іову Княгиницькому.
До Канева монаха, що трусився на драбинчастому візку, супроводили сам Левко та старий Томило, їхав той погостювати до доньки, потім ченця передали Отрошеві. Покрова на прохання отця Ісаія відправив його до монастирського двору.
Приїхала до містечка і Доля з хлопцями — на всеньке літо.
Чоловіки швидко розбіглися — Левко, тепер полковий обозний, одразу повернувся до Києва, Отрош зі своїм давнім побратимом Кононом подалися з монахом на лівий берег, пристав до них і Данило, старший син Долі.
Доля лишилася у маєтку, там вона багато років проводила літо. Відсутність хатніх клопотів, чудова природа краю, поруч Васка, давня і вірна подруга, все те вабило до Канева, навіть Левка, коли вибирався час.
Мали жінки своє постійне облюбоване місце — найдальші піщані висипи, що пролягали до крайньої в канівській гряді Мар'їної гори, все літо панувало там цілковите безлюддя, часто за день не появлялося жодної людини. Жінки купались в Дніпрі, в чому мати народила, до чорноти смалили тіло. Щоправда, менший син Долі теж уже підріс, і дівчатка Васки, коли одягались, ховались від нього в кущах шелюги чи буйній зелені урочища між Мар'їною і сусідньою горами. Росли вони такими ж красунями, як і їхня мати.
— Будемо родичами! — тішилась нащадками Доля, пригорнувшись до оголеного плеча подруги.
Тут, у Каневі, Доля й сама не помітила, як виросли сини. Старший, як і в дитинстві, в усьому наслідував дядька Отроша, хапав на льоту його оповідки про січове життя-буття, любив слухати Конона, вже немолодого козака, котрий досі бурлакував по світі, проводячи в Каневі у свого товариша довгі зими, щоб навесні знову майнути на Січ чи в інші краї, де стріляли.
Привозив жінок до Мар'їної гори з Малих Бованів, інколи він приганяв згори великий човен і возив хазяйок з дітьми на лівий берег по лілеї, ловив їм раки.
— Господи, як тут гарно! — тішилась Доля.
Зрідка їздили вони до Черкас, кілька раз за літо появлялася у Каневі пані Логвиненкова. Старіла, а душі не чаяла від онуків.
Доля вважала, що щасливішої за неї людини на світі не було.
На лівобережжя Отрош їздити любив, хоча траплялося те нечасто — кілька разів за літо та восени, коли спродували худобу. Доля мала там близько двохсот десятин луків, поблизу Лубен, на Сулі, землі придбав ще перший чоловік пані Логвиненкової. Здавна прив'язали їх до канівського маєтку. Ніяких будов, крім двох великих стаєнь на випасах не стояло, до них примикали кілька відкритих загонів та огороджені жердями скирти сіна. Управитель, коли приїздив, жив у боковці в кінці верхньої стайні, поруч з господарським відсіком, наповненим всілякім начинням — там мешкало і троє скотарів.
Покинувши паром, підвода, а за нею і два вершники, подалися ґрунтовою дорогою на Лубни, сутулий монах з Отрошем на підводі, а його побратим Конон і Данилко на конях. Хлопець другий день тішився шаблею в багатих ножнах, подарованою йому дружиною управителя, вона завжди висіла на килимі у її спальні.
— Усяка рана колись заростає, — сказала, передаючи зброю. — Мені уже вона без потреби, а тебе хай зробить козаком!
Отрош, розуміючи настрій хлопця, ще й піддав:
— То зброя мого бойового товариша, близької людини Васки. Будь гідним її.
Лівобережжя, покрите буйною зеленню, виглядало привабливим, хоч людності жило тут небагато. Після нашестя Батия лівобережжя довго не оживало, а в кінці XV століття на Україну звалилася нова біда, страшніша Батиєвої. По намові великого князя московського Івана III у 1483 році на Київщину нападає Менглі-Гірей, окремі повіти по обидва боки Дніпра були винищені ним повністю. Те лихоліття надовго затримало заселення України, особливо лівобережної. Зазнала вона такого опустошення, що кілька віків стояла пустелею. І сьогодні лівобережжя вважалось захищеним найгірше. Канівський та Черкаський замки знаходились у жалюгідному стані, а саме вони мали боронити лівобережні землі.