— Не пам'ятаєш, Левко, коли до Києва приїздив Феофан? — спитав Тарануха. — Позаторік чи раніше?
Та враз насторожився, облишив дерев'яну ложку. Почув: зі степу загрозливо наростав тупіт кінських копит. Тарануха різко обернувся. Так і є: он вони, за байраками, як мурашва у високих травах — орда!
— Скачи з обома кіньми! — крикнув старий Тарануха. — Вони вже обходять могилу! Та чи повторювати тобі, вражий сину?!
Левко заскімлив, ніби відтяжного болю, а тоді рвонув повіддя і помчав навкіс, бо татари уже перекривали відступ.
Тарануха того не помічав, він спокійно кресав собі, щоб добути вогню для багаття. Оточуючи віялом сторожову могилу, татари дивувались козакові. Йому наче й не до них, знай собі креше та дмухає. А коли перші нападники сипонули до кособокої жердяної споруди на вершині могили, густий дим потягнувся у ранкове небо.
— Брешете, бусурменське плем'я! Горить!
Глянув на Левка: таки вислизнув з облоги! Потім окинув поглядом татарву, що лізла до надмогильної вежі.
Тарануха приклався до яничарки і пальнув у гущу татар. Тоді поцілував вичовгане ложе рушниці, поклав її на палаючий казан і з оголеною шаблею скочив униз із жердяної могильної споруди.
Вони хотіли взяти його живим, але знали: козаки живими не здаються.
— Це вам за себе, ось ще раз за себе! А сини добавлять! — не підпускав до хисткої вежі татар.
Уже притиснутий до дерев'яного поруччя, він помітив, як над далекою сусідньою могилою, біля Чорного лісу, теж завалував у небо дим. Пройде година-дві — і вдарить на сполох усе покордоння.
— Посилав господь померти по-козацькому!
Це були останні слова Таранухи.
У чисте ранкове небо звихрювалися дими, закликаючи народ до зброї.
