Кілька років тому в сусідньому будинку, що коло гамазеїв, Лешка вперше побачила нову дружину Стефана Лозки, тридцятирічну красуню Лизавету Гулевичівну, років на двадцять молодшу від її чоловіка. Лозка називав її на польський лад — Галшка, і по всьому видно, дуже любив. Енергійна, невтомна, вона одразу взялась господарювати на землях чоловіка, що під садами та городиною у гирлі Почайни, бігала на Житній ринок, де торгували їхнім товаром. Дари своїх садів та левад багаті сусіди відправляли цілими обозами до Варшави та у московські краї. Лише від того мали вони щорічний прибуток до тридцяти тисяч злотих.
На овочевий сезон Гулевичівна з чоловіком та малолітнім сином навіть поселялися у просторому будинку коло гамазеїв, тут усе було поруч. Жінки-сусідки довго приглядалися одна до одної, а потім заприятелювали. Лешка перша помітила в говірці нової господині знайомі волинські інтонації.
— Як почула вас, то одразу зрозуміла, що ви своя людина.
— Дійсно своя. Родом із Затурців, що поблизу Володимира. Хоч дитинство пройшло здебільшого в Луцьку. Дід мій, владика Феодосій, єпископ луцький і острозький, своїм коштом відновив у Луцьку церкву Дмитрія, вона і донині належить нам...
Землячки подружили, хоч Лешка знайомством не зловживала. Подружнє життя Гулевичівни склалося невдало. Може, з-за того і пішла за мозирського маршалка, щоб він захистив її від нападок колишнього тестя, всемогутнього уніатського митрополита Потія.
— У нас в Затурцях та Воютині багато родичів, їжджу до них відводити душу. А тут майже ніяких знайомств. Та й хворіє Стефан, уже з паличкою ходить.
Обоє жили Михайликом, малолітнім сином-одинаком.
Разом з іншими подільськими молодицями Лешка кілька літ робила на левадах Лозки, а як упала на крижі, заходилася ткати килими, ще покійна мати тому навчила.
Сусідкам було не по собі, коли не бачились день-два. Більше приходила до Гулевичів Лешка, простодушна і компанійська, вона легко заходила у розмову навіть з незнайомими людьми, жінки згадували Луцьк, Володимир, Торчин і те їх ріднило.
Галшка не раз розповідала їй про першого свого чоловіка Христофора Потія, сина митрополита, а особливо про чоловікового брата, той твердив, що Галшка отруїла Христофора.
— Недобрі вони люди, Потії, лиху славу зажили! Особливо батечко їхній Іпатій, в мирі Адам.
Гулевичівна і до шлюбу була небідна: мала три села під Києвом — Батиєве, Пукове та Високове, а тепер їй додалися замок з фільварком у Кошові, село Монастирищина в Київському воєводстві та чимало орних земель.
Та це не заважало їй ставати за прилавок на Житньому базарі, спілкуватися з численними перекупками, котрі продавали її товар, і приятелювати з Лешкою.
— Я маю тут ще брата. Та й саму прив'язало до київських країв.
Але за рідним краєм вона сумувала, тільки зійшлися — і про Волинь.
— У мене там один батько, живе коло родичів, — розповідала Лешка. — Може, його уже й нема, кілька років не була у Луцьку. Запрошувала колись сюди, та він не захотів. А ваш увесь рід там, Лизавето Василівно. Їхали б і ви туди.
— Кажу ж, прив'язало до Києва. Та й синові хочу добру науку дати, у люди вивести. Нічого на те не пошкодую!
Хлопця Лешка добре знала, видався той небалакучий, потаємний, сторонився дорослих. Часто Гулевичівна лишала його на Лешку. Михайлик міг годинами сидіти поруч і слова від нього не почуєш!
Того вечора вони довго не розходились.
— Куди це твої поділися, Лешко?
— Сама толком не знаю. Чула, що в Самборі, на межі наших і коронних земель. Далеко звідси...
Гулевичівна, виявляється, знала, що то за Самбір і чому туди поїхали надвірні козаки князя Острозького. Довго пояснювала Лешці, яка то загроза для московської держави — похід самозванця на Москву. Гулевичівна блискуче розбиралася у православних та уніатських справах. Лешка уважно її слухала, хоч розуміла далеко не все, навіть з київських подій. Молилася вона лише на Подолі, знала лише свого священика та ще колись бачила архімандрита Печерського монастиря.