Коли реєстровці досягли місця, де звисав над прибережним шляхом Плескатий камінь, з лісової гущавини гримнув одинокий постріл. Вершник у зеленій бекеші поник у сідлі, його шапка з барвистим шликом[102] звалилася під ноги коня.
Логвина підхопили, сторожко поглядаючи на лісові хащі, опустили на чиюсь кирею, розтягнену між двох коней, і чвалом понеслися вниз до переправи.
— Убив чи поранив? — гадав Карпо, повертаючись до своїх.
Наказав жінкам лишатися у лісі, а сам подався лагодити в дорогу свій однокінний візок.
Третього дня вони досягли Подолу. Карпо приїздив до побратима двічі, але дорогу не забув: одразу за Житнім ринком звернув у провулочок, де забилася під кам'яні гамазеї скромна господа Таранухи.
Їхній приїзд підняв господиню на сьоме небо. Разом з дівчиною Лешка подалась на базар і одягла Долю, як лялечку. Дівчині так пасувало національне вбрання, що Лешка аж охкала від задоволення. Прохожі норовили заглянути за перелаз їхнього двору; про гарненьку дівчину, що приїхала до волинячки, так називали Лешку сусіди, до вечора знав увесь куток.
— Як у вас мило та затишно! — повторювала Доля, може, тому що скінчилась дорога.
Карпо теж заспокоївся. Навряд чи знайде її тут однорукий. А коли й пронюхає, хай спробує взяти. Це тобі не Чубівка, тут самочинство не в моді. У побратима та Левка он яка сила, глянув на Замкову гору.
З Долею Лешка зійшлася одразу, нестримна у своїх поривах, темпераментна дівчина нагадала Лешці її саму в недалекому минулому. Гай-гай як летить час!
Розказувала дівчині про Левка і не перебільшувала:
— Після вашої зустрічі він про тебе тільки й говорить. Про твою біду, про Логвина та каштеляна. Однорукий прийти сюди не посміє, ти ще не знаєш моїх козаків!
— А де вони? — наважилась запитати.
— Десь за Львовом. У них, козаків, сто доріг...
Жінка весело порядкувала коло печі, навіть заспівала своїх дівоцьких пісень.
— Повернеться твій Левко! Лишить десь слідочка, а сам тута вирине!..
Карпо буркнув задоволено:
— Тобі й старості нема, Лешко, — і додав по обіді: — Піду на базар, а завтра й додому.
— Погостював би. Хай Текля поскучає!
Доля, безпосередня і щира, розповіла Лешці про своє знайомство з Левком, починаючи з першої зустрічі на майдані. Про вітчима та каштеляна теж. Лешка навіть поцілувала дівчину, яка вчинила так рішуче, покинувши рідну домівку.
Гулевичівні дівчина теж сподобалась.
Шляхетське рушення
Стояла нежарка середина серпня.
Спостерігати за головною дорогою завжди цікаво. День лиш починався, та рух по самборовському шляхові на Львів був жвавий; відколи козаки приїхали з Кульчиць, проскочив десяток карет у супроводі пахолків, опустився до міста довгий обоз[103] з дбайливо запнутими підводами, двічі їхали великі шляхетські загони, але не ті, на кого чекали біля придорожньої корчми київські козаки.
Дарма думав Тарануха, що про виступ шляхетського рушення знав він один: біля корчми, що ховалася під височенними осоками, зібрався цілий натовп, усі чекали видовища. Тарануха радів — козаки загубилися між простолюду, коней вони лишили за корчемним двором.
— Погляньте, їдуть!
— Хтозна, може то й не рушенці.
Звідси добре було видно тісні квартали містечка, церковні шпилі за фортечними стінами на одному з пагорбів коло Дністра.
— Оце вже вони!
— Перша, друга, третя сотні! Ого скільки їх!
Тарануха міг не рахувати — Левко казав, що у царевича не так уже й багато війська, тисяча шістсот вершників. У князя Острозького при його поїздках на сейм збиралося більше. Та й військо, що рухалось на них по дорозі, інформував Левко, — такий набрід[104], що йому не можуть дати ради.
— Десята сотня! Дванадцята! — вигукували коло корчми.
102
1. Старовинний круглий або конічний головний убір, обшитий чи оздоблений хутром.
2. іст. Конусоподібний верх шапки (перев. з тканини), що звисає вниз.
103
1. Те саме, що валка.
2. військ. Транспортні засоби у військах, призначені для перевезення боєприпасів, продовольства і т. ін.
104