Шляхетське рушення підійшло зовсім близько — вояки гонорові, набундючені, досить пошарпані, та й зброю мали абияку, у більшості одні шаблі. Хоча на душі було невесело, бо з Московії надходили невтішні вісті. Уряд Годунова розклався повністю, царя ніхто не слухав, Дмитрія чекали навіть бояри. І з таким мізером царевич міг принести багато зла.
Перша сотня минула корчму, строкато одягнена шляхта вдавала, що не помічає натовп, те, мов, їх не обходило.
— Ці навоюють!
— З дівками! — реготнув хтось.
У четвертій сотні Тарануха побачив Левка з козаками, рухались вони кучно, у двох рядах. Тимко звів руку. Те його не видало — піднятих рук було багато. Хлопці мали йти зі шляхетським рушенням, куди воно, туди й козаки — такий наказ київського воєводи.
За четвертою царською сотнею рухались карети, перша царська, за нею екіпажі Мнішеків, батька і сина, та Вишневецького.
Козакам набундючені вершники набридли.
— Передай, хай усі йдуть до корчми обідати. Хтозна якою буде дорога?!
Коли останній загін зник за пагорбом, Тарануха наказав козакам сідлати коней.
Йшов четвертий день походу, а передові сотні шляхетського рушення ледве добралися до Львова. Власне, місто лишилось збоку, десь вище, а обоз та шляхетські сотні царевича і Мнішеків уже другий день чекали, коли всі зберуться докупи. Харчові запаси, що мали в обозі, вирішили до московських кордонів не чіпати, шляхта була на стації в прилеглих до шляху селах, тобто з першого дня пішли грабунки і гульбища з п'яними бійками, ґвалтуванням та вбивствами.
Перед тим нашестям селяни почали розбігатися по лісах, кидаючи напризволяще свої двори і все нажите, а окремі села чинили збройний опір.
На черговому сеймі львівські посли скажуть, що татари своїми наскоками не зробили стільки безчинств, як ополчення московського царевича.
І, нарешті, це посольство. Біля карети Мнішеків збилася добра півсотня місцевої знаті, котрі прибули зі Львова у супроводі великого жовнірського[105] загону. Посол львівського воєводи, оточений шляхтичами та урядовцями, наступав на Мнішека.
— Пан воєвода наказав застосувати проти вас збройну силу, якщо ви не наведете належного порядку. Пан воєвода просив нагадати, що ви, князю Юрію, львівський староста, то й ваших інтересів торкається!..
На царевича львівський посол не звертав уваги, демонстративно звертався до Юрія Мнішека, показуючи, що той займає панівне місце.
— Ви хоч щось можете зробити, князю? Бодай зібрати їх докупи, сто дяблів!..
— Князю, ви пройшли по моїх землях, як таті[106]. Я вписав протестацію[107] у львівську городську книгу!
— А тепер на моїх землях чинитимете шарварок? Не позволяй! — кричав інший вельможа.
Мнішек не знав, що їм відповідати.
З-за викруту дороги виринув якийсь загін, звідки доносились лементі п'яні пісні. Від карет хтось поскакав їм назустріч.
— То є наші, панове! — зізнався Мнішек.
Між вершників, що під'їздили, гамір поволі стихав, шляхтичі опасливо поглядали на зімкнені ряди жовнірів.
— Решта де, питаю? — зле кричав на сотника Мнішек.
Протверезілий шляхтич лише плечима здвигував.
До полудня під'їхало три сотні, потім ще одна. Мнішек погнав своїх старшин у всі кінці за рештою ополчення.
Обоз і шляхтичі, які встигли зібратись, посунули до Глиняного, але в село жовніри їх не пустили. Під лісом, осторонь сільських осель, присмирніла шляхта зібрала рицарське коло, на ньому вони обрали гетьмана і трьох полковників — Адама Жулицького, Станіслава Гоголинського та Адама Дворжицького. Полки розбили на роти, рушенців уже назбиралося до трьох тисяч.
Передову сторожу ніс пан Неборський з двома сотнями. Вони увесь час не випадали з поля зору Юрія Мнішека, гетьмана царського війська.
Шляхетський збрід, підбираючи усяку нечисть, повалив до московських кордонів. Російський історик С. М. Соловйов пише, що до самого Дніпра за кожним їхнім кроком стежили надвірні козаки князя Острозького, не давали їм спати ночами.
На переправі
Це єдиний факт, знайдений в історичних документах, де надвірні козаки князя Василя-Костянтина реально протидіяли шляхетському рушенню.
Верст за двадцять вище Києва, у пологій вилучині Дніпра, існувала за тих часів ще одна переправа на лівий берег, не менша за ту, що коло Видубецького монастиря.
107
1. Рішуче заперечення чого-небудь, категорична заява про незгоду з кимсь, чимсь, про небажаність чого-небудь.
2. Офіційна заява держави, установи або окремої особи про незгоду з певним рішенням, певною дією іт. ін. іншої держави, установи або особи.
3. юр. Письмова вимога офіційних осіб (перев. прокурора) про скасування або заміну незаконних актів, вироку, ухвали чи постанови суду.
4. мор. Офіційна заява капітана судна про аварію чи пошкодження вантажу внаслідок зіткнення кораблів; акт, складений за цією заявою.
5. фін. Офіційне засвідчення факту несплати за векселем у встановлений термін.