Винуватець події Тимко Тарануха стояв на відновленому причалі і сумовито дивився на лівій берег, заповнений військом та обозом. Там уже московська земля, а йому повертати до Києва, лишивши Левка наодинці з чужим військом та новими небезпеками.
На рідній землі
Ті ж гори, тільки кращі від болгарських, бо рідні. Таке ж село, розкидане нерівними рядами по зеленій полонині з річкою в центрі,такі ж як у болгар та албанців вулиці та викладені з каменю тини, обсаджені кущами та мальвами, які ще квітували. Ой не такі — кращі!
Лише оселі не ті — злиденні халупки, котрі ледь-ледь трималися купи, по вікна врослі у землю, закурені, без димарів. А злидні на різних промислах, по руднях соляних!
Інок Іоанн був мало подібний до того, хто півроку тому вийшов з храму великомученика Пантелеймона. Кирея розлізлась майже повністю, уперезав її якимсь мотуззям, щоб не розпалась, з пістолів виглядали пальці — уже вкотре за дорогу змінив обувку! Клобук теж згас у своїх барвах, перетворився на вицвілу зношену торбину.
Та очі його горіли — він добрався до рідної землі зі швидкістю, невластивою людині похилого віку, йому треба було ще багато встигнути! Він не знав, де ступив на рідну землю, але духом відчув, що вона почалася. Сказав собі, де вперше почує рідну мову, солодку і співучу — ото й початок його краю. Почув її у цьому карпатському селі і сталося щось дивне — старець упав на коліна прямо серед вулиці і заходився цілувати землю, плачучи навзрид, як дитина.
Всі, хто збіглися до нього, теж плакали, як діти, самі не знаючи чому.
— Господи милосердний, дякую, що дав сили, які донесли мене до тебе! — пригортав до тощих грудей дорожні бисаги, де лежала «Книжиця» його послань.
— Сей чоловік не бачив рідну землю двадцять п'ять років!
Люди бігли звідусіль, несли старцеві, що мали в хаті. Тоді люди були великодушніші у своїх щедротах.
Не пішов до Львівського братства, хотів одійти від далекої дороги. Довго розшукував Княгиницького, собожника і однодумця свого; виявив в Угорниках, предковічній красі зелених Карпат.
Отець Іов дуже постарів, а разом починали на Святій горі. Він першим читав послання Вишенського, кликав писати нові. За його прикладом отець Іоанн прийшов на рідну землю.
Брат Іов жив разом із синовцем, ніколи не було в нього свого гнізда, ні дружини, ні дітей, сказано, божа людина!
Побачивши найріднішу на землі істоту, отець Іоанн знову ледве стримував сльози:
— Брате!
Той, розгледівши гостя, аж злетів над землею і теж:
— Брате!..
Іншого звертання у ченців нема.
До глибокої осені Вишенський жив у хатці під смереками на околиці Угорників разом із братом Іовом та його синовцем Дмитром, у молитвах і постах, у тривалих розмовах. Гість зі Святої гори приглядався до небожа Княгиницького, дуже хотів зробити розумного тугодума Дмитра своїм послідовником. Та відчував, що не виходило.
Перечитали «Книжицю», принесену з Афона, Дмитро дивився на Вишенського як на святого, та вперті очі його часто звужувались і спалахували непокорою.
— Не молитися маємо, а боротися зі злом. Грамоту теж знати мусимо, особливо латину, проти недругів наших у вимазаних дьогтем чоботях не підеш!..
Два місяці Княгиницькі одхожували гостя, а потім Вишенський заходився збиратися в дорогу. Зима видалась лютою, замурувала маленькі вікна їхньої хижі, вітри приносили хуртовини, сипали сухим снігом. Господарі ледве уломили його, щоб пересидів негоди.
Коли з приходом весни брат Іов подався в гори, на Манявський скит, отець Іоанн теж потягнувся до своїх дорожних бисаг.
— Куди путь тримати будемо, святий отче? Я теж з вами!..
— Сам ще не знаю куди. Та не для спочинку прийшов на рідну землю!..
І не підозрював, які гіркі розчарування його чекають!
У поході
Звідси пішов колись проти половців князь Ігор, згадуване у древніх літописах місто разом з Києвом руйнували татаро-монголи, захоплювали литовські феодали, а сотню літ тому відійшло воно до російської держави, стало його українними землями. Сюди Борис Годунов нерозумно висилав неугодних йому людей.
Новгород-Сіверський став містом, яке вчинило перший опір шляхетському рушенню. Зупинилося воно близько середини листопада, та вже й місяць кінчався, а шляхта з місця не рушила. Гармати Дмитрія стін міського кремля пробити не могли. Воєвода Басманов, розумний і хоробрий воїн, добре знав ратну справу.