Доля змилостивилась над ним — до Путивля прибилось чотири тисячі донців, а слідом прилетіла вістка про смерть Бориса Годунова.
Ходили чутки, що помер він від яду, який сам приготував. Хлинула з рота-носа кров і за дві години царя не стало. На трон посадили його неповнолітнього сина Федора з матір'ю. Новий цар теж почав з грамоти, де розвінчував «злодія, котрий назвався князем Дмитрієм Углицьким». Патріарх Іов та Шуйський, котрий брав участь у похороні справжнього царевича, умовляли москвичів не вірити пліткам.
Та люди не вірили боярам, всім, хто підтримував царя. Все, що вони говорили, піддавалося сумніву, навіть коли сказане було правдою. Бояри на Русі ніколи не жили державними інтересами, а дбали лише про себе.
Простолюд хвилювався і вимагав від бояр:
— Нехай приведуть до Кремля матір Дмитрія. Хай вона скаже, чи живий її син. Якщо тримають її у темниці, значить цариця каже, що її син живий!
Царевич Дмитрій теж вислав до Москви своїх людей з грамотою. Казав, що царювати Борисовим дітям лишилось недовго. Почне розпускатися на деревах лист, і царем стане він!
Царське військо усе ще тримало в облозі Кроми, донці поробили в руїнах окопи та підземелля і звідти відбивали наскоки царського війська. Проти обложених стояло сімдесят тисяч годунового війська, вони мали багато гармат, втому числі важких — їхнє дуло могло охопити лише двоє.
Та містечко годуновці взяти не могли, сучасники назвали ту облогу вартою сміху.
Корела своєчасно завіз у Кроми достатньо продуктів та горілки. До захисників містечка прибігали на чарку царські стрільці, навіть, кажуть літописи, перетягли обложеним всі гармати. Корела вирішив мудро: доки царське військо стоятиме під Кромами, московська земля присягатиме царевичу і сили його ростимуть без втрат.
До царського війська прибув Петро Басманов з духовенством, щоб привести його під присягу новому царю Федору. Та військо завагалось. Ратні люди заявили, що хочуть служити законному правителю, спадкоємцеві Іоанна Васильовича. Годунов прийшов на трон незаконно. Його діти взагалі некороновані. Доки цар Борис, якому ми присягали, був живий, ми служили йому вірою і правдою, а тепер того обов'язку не стало.
Врахувавши настрої ратних людей та порадившись з князями, Басманов оголосив війську, що Дмитрій — істинний царевич.
Ні з чим вернувся до Москви Новгородський митрополит Ісидор, втекли князі Ростовський і Телятевський, а військо, очолюване князем Голиціним, розгублено топталося на місці.
Події ті стали відомими у Путивлі. Окрилений Дмитрій рушив під Кроми, приймаючи по дорозі присяги від московських бояр. Навіть Басманов, котрий зупинив шляхетське ополчення в Новгород-Сіверську, шле царевичу Дмитрію провинного листа, визнає його законним царевичем і запевняє, що «тепер я готовий служити тобі як належить».
Дмитрій прибув до Кром, коли військо уже присягнуло йому на хресті. Частину ратних людей він розпустив по домівках, з рештою пішов на столицю. Всюди його зустрічали з хлібом-сіллю.
З Тули царевич послав Гаврила Пушкіна та Наума Плещеева з грамотою до Москви.
Левко взяв трьох козаків і поскакав до якогось вигорку, порослого молодими соснами. Травневе сонце припікало. З підвищення побачили занедбане село, де зовсім не було людей. Та вони звикли до того, на розореній смутою московській землі добра половина сіл, уцілілих навіть за татаро-монгольської навали, безслідно зникла, а їх мешканці, покинувши рідні домівки, розбіглися.
— Не забувайте про свою місію — маєте доставити чергове послання київському воєводі. Ти, Коптя, йдеш за старшого. Думаю, троє козаків себе образити не дадуть. Рідним передавайте, що ми живі і скучили за ними. Хай легкою буде ваша дорога!
— Ми не затримаємось!
Вершники поскакали на південь. Левко їм щиро заздрив.
Отець Іоанн у Львові
Двоє мандрованців поминули головні ворота і подались до Руської вулиці. Старому тощому ченцю міська сутолока не подобалась, його нервували костьоли і католицькі кляштори[113], що траплялися на кожному кроці, гомінкі міські вулиці, показна розкіш будинків, крамниць, людські натовпи, що текли в обидва боки. В більшості люди були добре одягнені, особливо жіноцтво.
— Спокуси диявольські!
Монах перехрестився, не повертаючись до молодика, що крокував поруч. Небіж Іова Княгиницького, у свитці та простій шапці, мовчки човгав яловими чоботями по брукові.
— Ти певен, що вірно йдемо, Дмитре?