— Скінчив тут братську школу, як не пам'ятати.
— І я колись бував, та забув.
Вулиця Руська, православний куток міста, плебейська його частина. Вразила вона своєю непроглядністю, запущеністю жител і дворів, скособоченими майстернями з напівзгнилими покрівлями, баюрами[114] на ширину вулиці. Усе прямо протилежне баченому за рогом.
Нелегко жилося мешканцям вулиці, особливо після Брестської унії. За останнє десятиріччя права міщан і ремісників, які не примкнули до унії, урізали зовсім.
— Прийшли, отче!
Звернули вбік давно нефарбованих монастирських воріт. На подвір'ї така ж облуплена церква, на ремонт її ось уже за двадцять літ, ще за його пам'яті збирали пожертви по всій Україні. На тісному дворику збилися докупи монастирські келії, трапезна, шкільні класи і помешкання дидискалів.
Отець Іоанн кланявся до усіх хрестів, які бачив. Знав, тут і його чекали.
У тому пересвідчився на вечірній службі: до братського монастиря задовго до відправи зібралося, мабуть, усе православне населення міста. Монастирська церква ледве увібрала парафіян, всі хотіли протиснутись до центрального нефу[115], де смиренно одбивав поклони монах зі Святої гори, чиї бунтівні послання коли не читав, то чув кожний присутній.
Вишенський якщо й виділявся в натовпі, то лише своїм аж надто скромним одягом та незрозумілою взуванкою — постоли[116] чи черевики — навчився шити такі на скиті.
Він і не прагнув виділятись, стояв собі під центральним нефом, не підходячи до вівтаря, байдужий до всього сущого: воздавав хвалу богові. Якраз входили у моду проповіді, йому теж запропонували виступити з божим словом, та отець Іоанн рішуче відмовився.
— Латинські зваби. Спокуси диявольські!
Після вечірньої молитви гурт парафіян пішов за ним до самої келії, стояли і тоді, коли він мовчки зник за вхідними дверима.
Те повторювалось кілька тижнів підряд, біля гостя терлися найіменитіші львівські братчики, навіть Юрко Рогатинець, перший по славі в місцевій громаді, кажуть, то він написав щойно видану «Пересторогу», де так вбивчо розвінчано унію. Отець Іоанн часто бачив поруч себе волинського проповідника ієродиякона Віталія, популярного на вулиці Руській, братчиків Красовських, Івана та Дмитра, пана Миколая. Останній за дорученням братства опікував гостя.
Йшов час, а Вишенський не проголосив жодної проповіді. Був нетерпимий до всякої єресі[117], до порушень канонів[118] православної церкви, гнівно осуджував сваволю уніатів, а проповіді не визнавав.
Потік[119] парафіян до головної братської церкви помітно зменшився, його нічим не дорікали, отець Віталій у якійсь проповіді навіть згадав добрим словом його ім'я.
Хоч у трапезній перед утчею отець Іоанн не мовчав, коло нього завше гуртувалися монахи. Любив спілкуватися він з отцем Ярославом, священиком братської церкви. Вони заприязнилися, хоча словесні баталії влаштовували гарячі.
— Крий боже, як ви нервуєте! — пробував заспокоювати його отець Миколай, проводжаючи до келії.
На ґрунті проповідей спалахнула якось суперечка з паном Рогатинцем. Кремезний, діловий, потовкущий пан Юрко запитав, вибравши слушну хвилину:
— Дивуюся, чому отець Іоанн не проповідує слово боже?! Віруючі страх як хочуть чути вас!
Вдачу отець Іоанн мав запальну, заводився з півслова:
— Не казнадій я, пане Юрію, проповіді нехай виголошує ієродиякон Віталій. Олександрійський патріарх Мелетій напередодні кончини прислав мені Скаржин твір на Святу гору, і пішов я правдою супроти неправди, без усяких казнадійських риторичних викрутасів. Скарга лжу проголошував, я осуджував її не одинажди. Пану Юрку відомо те, єретичну книгу прислав патріархові владика Гедеон Балабан через вашого ієродиякона Ісаака. Я, пане Юрку, своє слово сказав. Без проповідей. Чверть віку віддано нашому богові у пустелі служив. Людині треба очиститись, позбутися мирських пристрастей!..
— Пустеля дає спокій одному, проповіді вчать багатьох. Не усувайтесь від насущного!
Пан Рогатинець змовк, говорити з іноком було нелегко, той вибухав, як порох. Боявся образити гостя.
Інок Іоанн висловив невдоволення отцю Ярославу:
— Я супроти ваших латинських мудрствувань. То єресь, а ви нею дітей у школах братських годуєте. Порятувати душу можна лише в пустелі. Церква має бога славити, а не годувати віруючого крючкотворством латинським!..
115
116
1. заст. М'яке селянське взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке звичайно носили з онучами, прив'язуючи до ніг мотузками (волоками).
2. діал. Те саме, що личаки.
117
1. Релігійне вчення, що заперечує догми та організаційні форми панівної церкви.
2. перен., розм. Відступ від панівних чи загальноприйнятих поглядів, правил, положень і т. ін.
3. тільки одн., перен., розм. Те, що позбавлене здорового розуму; дурниця.
118
1. церк. Правило чи догмат із питань віри або виконання релігійних обрядів і т. ін., установлені найвищою церковною владою як закон.
2. перен., книжн. Твердо встановлене правило, усталена норма.
3. церк. Список, зібрання релігійних книг, узаконених церквою як святе письмо. Старозавітний канон.
4. церк. Пісня на честь святого або свята.
5. муз. Музична форма, що ґрунтується на повторенні тієї самої мелодії різними голосами хору, які вступають послідовно один за одним.
119
1. Річка (перев. невелика), струмок із стрімкою течією.
2. кого, чого, який, перен. Велика кількість, маса кого-, чого-небудь, що рухається в одному напрямі.
3. спец. Тип виробництва з безперервним, послідовним виконанням усіх операцій певного виробничого процесу.
4. Велика група учнів або студентів, об'єднаних з певною метою (для занять, екзаменів і т. ін.).