— Не було її тут, — запевнив Карпів знайомий Давиборщ. — Надійні люди казали: відтоді, як дівчина пропала, на подвір'ї Логвина вона не з'являлась...
Незадоволений собою Розтопча чортихався:
— Стріляв, як стара баба! Щоб із сотні кроків промахнути — вік собі не прощу! Коли б його тоді знищив, такого б не трапилось!
У Таранухи аж жувалки ходили. Скільки він, однорукий, гадитиме світ своєю присутністю?! Давно потрібно розрахуватися — за все!..
Побували в Каневі, де вдова, на котрій одружився Логвин, мала помістя. Теж ніяких Слідів.
Судили-рядили як їм поступити?! Наскочити на оселю Логвина в Чигирині? Вчинити погром на канівській садибі? А що це дасть? Хитрий Логвин ще уважніше приховає сліди!
— Більше всього, що дівчина в Чигирині, — висловив припущення Тарануха.
— Їдьмо...
Довго роздумували, як це зробити. До кого вони туди поїдуть, що робитимуть у містечку, де кожна свіжа людина викличе підозру.
— До Чигирина поїду я, — вирішив Карпо. — Край небажано зняти в містечку шум.
— Може, справді так буде краще. Звернись до Хмельницького, від мого імені. Він тобі пособить[155]!..
Через день однокінний візок з різним начинням для ремонту колісних ходів покинув Чубівку і покотив до Чигирина.
Сагайдачний на Базавлуці
— Ну й око у тебе, козаче!
Сагайдачний ще раз зиркнув на правицю Ілляша, який тримав розсічені шаблею частини татарської стріли, а потім на самого козака, зніяковілого від гетьманської похвали. Дивився тепло, як на сина.
Козаки з охорони гетьмана вмить пересікли річку, але татарина, котрий пустив стрілу з того боку Чортомлика, в плавнях уже не виявили.
Гетьман повертався на Базавлук. Цілий день пробовтались вони у Військовій Скарбниці, вигадливому плетиві дніпрових приток, порослих очеретами та вербами, де січовики ховали дніпровські флотилії, зберігали до наступної весни гармати та військову казну товариства. На човні гетьман повертатися не захотів — у ближньому зимівнику на них чекали коні, і ось вона, пригода, котра мало не коштувала йому життя. Тільки скочив з сідла і нахилився, щоб попити з джерельця, як свиснула над головою козацька шабля, пересікаючи татарську стрілу.
— Ще й отруйна, поглянь! Вважай, що я твій боржник!
Ілляш лише тепер злякався, уявив, що могло б трапитись.
Січовики, котрі з місцевих, тому не дивувались: татар поблизу Січі доста[156], так і дивляться, де б нашкодити, чим поживитись.
— Знахабніли за нашу відсутність. Наскакують, як вовчі зграї!
Говорив якийсь вусань з почету гетьмана.
— А друзі твої в московському поході? Чому від них відстав?
Ілляш здивовано подивився на Сагайдачного, думав, що гетьман того не знає. А він, виявляється, пам'ятає обох його приятелів, з Розтопчею навіть знайомий.
— Хочеш до мене джурою?
Побачив, що козак тому не зрадів і торкнув повіддя коня. Гетьману сподобалось і те — справжній козак!
Охорона поскакала слідом за Конашевичем, тепер вони уже не відставали.
Очищали правий берег від татар київські реєстровці — більшість січовиків, котрі ходили в похід, уже розбрелись по зимівниках чи подались на волость.
Ілляш полохав татар біля порогів, там їх завжди було найбільше. Особливо коло переправи, на лівому березі. Знаходили їх у кущах в кожнім виярку, поміж прибережного красноталу, на човнах у плавнях. Попробуй одірватися від пропливаючої флотилії — одразу нападуть. Їде хто малим числом по суші, теж жди степових розбишак.
Реєстровців прийшла ціла сотня. Пробиралися вони степом, далеко від ріки, щоб завчасно не сполохати татар, а тоді раптом поскакали на берег. Врятувалися лише ті, хто мав човники — чкурнули в плавні, як горобці.
— Давайте охопимо цей гайок!..
Вискочили зо три десятки, а плавнів досягли декілька. Кидаючи коней, скакали у воду і зникали в очеретах.
— Даремна праця, — скептично бурчав січовик, котрий привів реєстровців до порогів. — Завтра прибіжать нові...
Гетьман просив розвідати, чи не буде наскоку орди під кінець літа? Але піймані здобичники лише здвигували плечима. Була то здебільшого дрібнота, вони самі нічого не знали. З весни до осені жили в плавнях, одірвані від усього світу, до аулів[157] приходили лише зимувати.
Та і як було дізнатись, коли татарською мовою ніхто з козаків не володів. Лепече щось, плазуючи по землі, спробуй його розібрати; Ілляш гидував на них дивитися — достойно померти не можуть!
155