Левко подумав, що козаків він збиратиме довго, якщо пустить по домівках, тому й направився прямо до воєводського двору.
Князь Острозький прийняв їх одразу у просторій воєводській залі, навіть підвівся, коли козаки зайшли.
— Про смерть самозванця знаю. Знаю і про вас, мені доповідали про вашу нелегку місію, козаки. Будете щедро винагородженні, ви того заслужили!..
Князь їх швидко відпустив, хоч Левкові наказав лишитись. Розпитував про кожну деталь заколоту, хто як діяв під час нього, хто за ким йшов. Особливо цікавили князя обставини вбивства самозванця.
— Обидва трупи, самозванця і Басманова, викинули на Красну площу. Ти сам їх бачив?
— Як оце вас, князю!..
Коли Острозький відпустив козака, той рвонув вулицями, наче то було Дике поле.
— Навіжений, людей позбиваєш! — кричали йому, та де там.
Кинув повіддя на перелаз і до хати.
— Де вона?
Обоє, Лешка і Тарануха, уникали його погляду.
— Не встерегли ми її. І куди поділась — не знаємо, хоч шукали всюди. Шукали у Черкасах і Каневі теж. З Чигирина повідомив Карпо, її і там нема.
Левко довго стояв мовчки. Тоді поклав на ослін дві хустки, свій дарунок, і рішуче попрямував до порогу.
На Замкову гору прискакав з Москви ще один гонець, привіз листа князеві Острозькому від московських ієрархів. Повідомляли вони про смерть самозванця та обрання царем Василя Шуйського. Єпископи закликали князя «радуватись і веселитись, що істинна наша і непорочна християнська віра тверда і непохитна».
Тарануха, дізнавшись про те, переконався — мав князь зв'язки з московським духовенством і поза ним.
Частина друга
Нові тривоги
Схлинули барви київських круч, поменшало люду на міських вулицях — поринули в літні клопоти, котрі зиму годуватимуть. Дорослі розбігалися хто куди, підлітки зрання виганяли у Хрещату балку виводки кіз і поверталися додому, коли вже смеркало, а дітвора уже захопила дніпровські висипи, зустрічаючи радісним галасом кожну посудину, що відчалювала чи приставала до причалів на Почайні. Вечорами Верхнє місто знову оживало, лише Поділ та й Куренівка, натомлені трудовим днем, рано вкладалися спати.
Від річки ще дихало прохолодою. Тимко любив цю пору, хоч і згадував трепетно хмільну спеку півдня, того, за Чорним лісом, запаморочливу судому степових джерел, дику волю неміряних степових просторів.
«Може, тому вони й милі, південні степи, що пов'язані з кипінням твоєї молодої крові?» — подумав.
Та гаряча вдача його з роками не остудилась.
Весна непомітно поступалася місцем нежаркому літу. На Житньому базарі ще торгували полуницями, але між щедрих ринкових викладок уже заявилися провісники літа — від зеленого гороху до провезених знизу ранніх овочів.
У Гулевичівни почалася гаряча пора — дари її левад продавалися на всіх київських ринках. Торгувало тим делікатним добром чимало перекупок, взятих на сезон, та не гребувала і вона сама — всюдисуща, енергійна і наступальна.
— То я побігла, у пані Галшки непереливки, — наче вибачалась Лешка, покидаючи двір.
Тимко згодливо махнув головою, він, заклопотаний вічними воєводськими роз'їздами, ніколи не втручався у хатні справи.
Повернення Левка показувало на добре. Наче трохи вгамувався світ, перестали колотити людей московські події, заспокоїлись і київські уніати. А може, принишкли?
До самого обіду марокував він над човником ткацького верстата. Лешка давно просила його полагодити. За роботою непомітно летів час; так зосередився, що аж здригнувся, вчувши кінський тупіт, який обірвався коло його перелазу.
— Таранухо, до воєводи! Наказано — невідкладно!
— Чого б то? — здивувався козак.
Присланий не знав того й сам.
— Йде поголос, що цар Дмитрій живий. Кажуть, вбили іншого...
Більше Тарануха його не слухав: кинув на станок інструмент і швидко став переодягатись. Яничарку[160] не взяв, уже давно припадала вона пилом на стіні.
Востаннє оглянув двір, уже з сідла, і погнав коня. Якщо на Подолі люд ще варився у своїх справах, то у Верхньому місті побачив гурти на кожному виступі вулиці.
Біля одного стишив ходу — вирішив почути, про що говорили. Звичайно ж, про царя Дмитрія.
— До простих людей він був добрий, цар Дмитрій, тому й вирішили його знищити.