Надворі накрапав дощ. Козаки розтягли табір на увесь двір, щоб мати простір, якщо доведеться цілитись з рушниць.
— Одсирів — гаспидський порох! — почув гетьман десь од воріт.
Постояв якийсь час, і, махнувши рукою, повернув у садок до флігеля, обережно ступаючи чобітьми на мокру траву.
Повернувся він до відведених йому покоїв, коли уже починало світати.
— Джура, кого там ще принесло? — випустив з сіней хмару тютюнового диму.
Їх, козаків, набилася повна його кімната. Розмістилися хто на чому, поламали подушкові гори.
— Дощ загнав, батьку!
— Дощ — так дощ! Тихо, нехай сплять. Там ще якась хижка. Передрімати б!..
Втомлено прочинив дверці боковки і зник в ній.
Був гетьман людиною хороброю, ще раз довів те на Гнилому Ташлику біля Кам'яного броду. Звідки їх, голомозих, стільки взялося, накрили невелику групу козаків, одірвану від головних сил. Вони навіть не підозрювали про небезпеку.
Сагайдачний наче тільки й чекав татар — накинув вуздечку на гриву гнідого якнайміцніше, поцілував коня у голову і погнав назустріч татарам.
Нападники кинулись за здобиччю, у добрих якостях коня вони зорієнтувалися одразу, а козаки тим часом провалились у ближню балку, і слід їхній зник.
Трапилось те під кінець походу, коли відтиснута козаками орда повалила в татарські поля.
— А кінь, бачте, не дався, сам прийшов до хазяїна! — промовляли козаки, спостерігаючи за його поверненням.
— Привчений!
А Сагайдачний, повертаючись до Києва, згадував Богуслав.
В Острозі
Знаходились вони у круглому залі центральної вежі родового замку Острозьких, де через багато віків діятиме музей рідкісної української книги. Тарануха стояв перед просторим дерев'яним кріслом з різьбою на високій спинці, князь сидів важко, як і належало людині восьми десятків літ. Вів себе Острозький в присутності давнього рукодайного[186] слуги не по-княжому вільно, вразив Тимка вірою у якесь майбутнє.
— Ми ще поїдемо до Києва, козаче! Перебудемо зиму, а навесні поїдемо!..
Хоч видно було, що до Києва йому уже не їздити.
З віконець бійниць проглядалися рівнинні волинські далі, покриті суцільними лісами, вдалині наступали на них зелені остроги Карпат. Башта замку на недоступній висоті крутої гори, звідси півсвіту побачиш. Трохи вниз по річці козак розрізнив голубі бані монастиря, до якого їздив колись на зустріч з отцем Даміаном, братом Северина Наливайка. Це було літ двадцять тому — як летить час!
Князь нарешті вибалакався і запитливо звів на козака по-молодому гострі очі під сивими острішками брів. Тарануха щойно повернувся з Самбора. Розповідав князеві, що дізнався про самозванця. Молчанов, видно, не з хороброго десятка, вперто сидів у Самборі.
— То добре, що він сидить, для віри православної добре! А що твій холопський воєвода?
Відтоді, як Болотников покинув Самбір, пройшов час, та козак почав розповідь з перших його кроків. Що бачив і що принесли йому з московської землі. У Путивлі «холопський воєвода» справді одержав дванадцять тисяч чоловік і повів їх на Комаринську волость. Покордонні міста здавалися без бою, за місяць до нього перекинулось чотирнадцять міст. Шуйському не вдалося зупинити Болотникова під Кромами та Єльцем. Повставали місцеві козаки, посадські люди, стрільці. Перемога Болотникова під Калугою, де зібралися головні сили царя Василя, відкрила повстанцям шлях на Москву, під кінець жовтня Болотников уже стояв у Коломенському, за сім верст від столиці московської держави.
За повсталими йшли навіть багаті, доки Болотников не став розсилати «підметні» грамоти, у яких закликав громити бояр. Говорилося там, що москвичі невдячні до царя Дмитрія, який любить їх і захищає, цар обіцяв повернутись і покарати винних.
Писала листи чиясь хитра рука.
— Єзуїтська! — вставив слово князь.
До Болотникова приєднався боярський син Істома Пашков, він підняв проти Шуйського Тулу, Венєв, Каширу та ще два десятки міст на східних околицях держави, зрадила Шуйському Астрахань, заворушилися інородці на Волзі та Уралі.
Князь Острозький хотів щось вставити, та передумав.
— Слухаю тебе уважно!
Та Болотникова лишають дворяни, продає Істома Пашков. Він одходить до Калуги, повстанці запекло захищаються. Не здавалися навіть при поразках — сідали на порохові бочки і зривали себе в повітря.