Гувернантка
— Ти, дівчино, мене уже заганяла! — сміявся Михайло Хмельницький, виклавши на стіл в'язку книг.
— Не все, що я просила. Де книги з історії Греції?
Доля захоплювалась історією, намагалась прищепити те і своєму вихованцеві. Не маючи педагогічного досвіду, пішла вона за вірним принципом: вивчати те, що вразило колись її.
— Сини Вишневецьких, з якими навчалась, одержували від свого дидискала завдання, беручи за приклад певного історичного героя. Як ти поведешся, потрапивши в подібну ситуацію?
Михайло Хмельницький слухав її, погладжуючи синові голову. Може, заздрив, бо сам належної освіті не здобув.
Через місяць-два Доля так захопилася своєю роллю, що забула і про власне непевне становище. Сприяла тому і пожадливість[201] до знань, яку виявляв її вихованець. Хлопець вражав своєю недитячою вдачею, це була особлива дитина. Недарма його годувальниця, немолода сільська жінка, розповідала Долі дивовижні речі, буцімто хлопець на третій день після народження підіймав голову. Він міг напам'ять переказувати сторінки нехудожнього тексту. Хоч вдачу мав потайну, та й словами не розкидався.
Сиділи у світлиці, що правила їм за класну кімнату, прибраній килимами та зброєю, обставленій меблями, зробленими вправними руками. Доля закінчила з цифрами і перейшла до словесності, частіше вони просто читали те, що підстарості вдалося дістати. Час не міряли, особливо коли книга захоплювала.
У хлопця горіли очі, по виразу обличчя можна було бачити його душу.
Богданко прив'язався до своєї гувернантки, дівчина нав'язувала йому свій спосіб думок, хлопець дивився на світ її очима. Це помітно непокоїло підстаросту, він боявся, щоб Доля не відібрала у хлопця козацьких якостей.
— Поїдемо, сину, на Тясмин. З ночівлею!
— Їдемо, тату!
Інколи, підстароста віддавав хлопця своїм козакам, щоб комарів погодував, брав із собою до Чигирина.
Та вплив виховательки на дитину не спадав. Системи у їхніх заняттях було небагато, разом вони проводили цілі дні. Доля розповідала хлопцеві про великі міста, у яких доводилося їй бувати, про гомінкі вулиці і площі, палаци і храми, про пам'ятники і різні дива, а він зосереджено слідкував за найменшими змінами її красивого обличчя, сутенів і спалахував, сміявся або крадькома витирав сльозу.
— Де вдача твоя козацька? Чому розкисаєш? — сердився Хмельницький-старший, коли бачив таке.
Інколи Доля заводила мову про добро і зло. Розмови на загальні теми особливо припали хлопцеві до серця, хоч він більше слухав, ніж говорив сам.
— Всі люди мають бути добрими, але є й лихі. Лиху людину побачиш відразу. Навіть собака людей розрізняє — крутить хвостом, зустрічаючи одних, і гавкає на інших.
— А котрих більше?
Вона невпевнено знизувала плечима.
При хлопцеві не говорили, як Доля потрапила до Суботова, хоча раз він, мабуть, чув про каштеляна — був у постелі, але ще не спав. На прикладах знайомих йому людей хлопець намагався шукати відповіді — хто з тих, хто його оточує, люди лихі, кого треба осуджувати!
— Я знаю — до лихих людей належить пан каштелян, — видав себе хлопець.
Часом ходили вони на прогулянки, добиралися до вершин западини, звідки у буйстві верб починався Суботів. Святом стали виходи на Тясмин, навіть в осінню пору. Далеко заходити вони не зважувались, трималися в полі людського зору, та після таких прогулянок хлопець зримо ріс.
Вона просила підстаросту, щоб розповідав їм цікаві події зі свого життя, про його походи в татарські степи, на пороги та Запорізьку Січ. У хлопця тоді особливо горіли очі. Видно, що він любив батька і пишався ним.
Інколи хлопець питав її таке, на що вона не могла відповісти. Виручав старший Хмельницький, хоч на деякі питання відповісти не міг і він.
— Чому король, — запитав якось, — не дозволяє ходити на татар, а ті на нас нападають, коли хочуть?
Старші переглядалися, дуже вже нелегко було витлумачити хлопцеві такі складні проблеми. Доля сама толком їх не розуміла.
Читали вони здебільшого хроніки і світські книги, нечисленні поетичні збірки. Книгу про царя Пріама та його бої за Трою дівчині довелось переказувати: Хмельницький не зміг її дістати.
Здебільшого читали польською, дівчина вільно володіла латинською мовою.
— Ти наше щастя, дівчино! — сказав якось підстароста.
— Що ви, — і зашарілася.
Підстароста якось відкрився Долі — її ще розшукують.
201
1. Який дуже бажає чогось, дуже охочий, прагне до чого-небудь; жадібний.
2. Який пристрасно прагне до збагачення, наживи; корисливий.