Від воріт до Михайлівської церкви, що над берегом Дніпра, широка пряма алея через монастирський двір, на ній гомінкі людські гурти не розходились до самої церковної відправи. Може, і їхало так багато, щоб послухати плітки. На схизматичному базарі міста загублюєшся, не чуєш ліктя однодумця, а тут он скільки!
Переступивши церковний поріг, вони умовкали, ревно молилися, хоч очі видавали, що збурені почуття не пройшли, вони триматимуть парафіян у полоні всю відправу, ба й після неї приїжджі не поспішатимуть кидати монастирський двір.
— Пан полковник хоче неможливого — бути в ласці королівської моці і рядового козацтва. Так не виїде!..
Втомившись від церковних справ, смакували неприємностями, що звалилися на Сагайдачного. Король був ним явно невдоволений. За морський похід, за непослух, за загравання з січовиками, яких сейм поставив за законом.
Лише коли ліс, що підходив обочиною гори до самого монастиря, сховався у повній темряві, а на темне небо викотили перші вечірні зорі, парафіяни відхлинули різними шляхами до міста, яке нарешті буде їхнім.
Левко
Поминули останні дерева і зрештою вибрались на гору, з якої угледіли гряду[204] зелених київських горбів, Дніпро і неозорі лівобережні далі. Як скучив по тому пейзажеві! Яка вона не красива, Волинь, а вдома краще!
Після похорону князя Острозького надвірні козаки поверталися до рідного Києва. Ті, що родом з інших місць, відстали по дорозі, а все ж налічувалось добрих півтисячі вершників. Левко та його приятель Покрова вирвались у голову колони, аби першими заїхати до міста. Левко уже зітлів від бездіяльності.
Більше не витримали, то було не під силу. Та власне, хто вони такі? Просто великий гурт козаків, яким виявилось по дорозі. Князь напередодні смерті згідно заповіту розпустив надвірне козацтво, щедро його винагородивши. Тепер Левко та Отрош — вільні козаки. Куди хочеш — їдь, що хочеш — роби!
— Шукай Ілляша і до мене! Махнемо на Суботів!..
Останнє кинув на ходу, взявши коня у шпори. Спершу низами, а тоді Верхнім містом на Боричів узвіз, щоб зрізати шлях. Київ, як завжди, — гомінке, веселе місто. Усе тут рідне і дороге — кожен будинок, кожен камінчик! А Софію так і не захопили уніати, хоч сам король передав собор Потію!
Люди шарахались від молодого вершника, по-доброму сварилися у його бік пальцем. Видно, розуміли нетерплячку козака. Біля Десятинної великий гурт, що вони там знайшли? Чи загубили? Які існують проблеми, коли він повернувся до Києва?!
— Ого-го! Приймайте гостей! — закричав від воріт, уриваючись на подвір'я, як навіжений.
— Так і перелякати можеш, сину! — вискочила щаслива Лешка.
— Батько ще лишився. Виконує князеві заповіти.
Дивився на матір довго, і вона провинно крутнула головою:
— Долі нема, і ніяких звісток!
— Значить, все гаразд!..
Стояв травень, чув у собі сили, яким не бачив кінця. А решта залежатиме від тебе!
Доки Лешка готувала вечерю, гайнув по сусідах, де мав товаришів, а потім увесь вечір розказував їй про Волинь та як їздили до Луцька, навіть бачили будиночок, де пройшло її дитинство.
— Батько краще розкаже, він з дідом Сагакієм провів цілий день!
— Живий, виходить!
— Ми йому дарунки на трьох конях везли!..
— Господи, як я хочу там померти! — аж заплакала Лешка.
Друзі прибились як смеркло. Сагайдачного в Києві нема — подався на Січ, Як і належить гетьману. А Томило відпустив Ілляша на скільки вимагатимуть обставини.
— Гетьмана король чіпати не зважився. Козацтво — сила, з якою навіть він має рахуватися!
— Готується похід на татар. Про те всі уже знають!..
Вранці троє козаків вирушили вниз придніпровського шляху.
Самі не знали на скільки ідуть, туго набиті сакви те засвідчували. Зібралися не на прогулянку, крім рушниць прихопили навіть списи.
Молода, гарна дівчина, теж на коні, тільки без зброї, провела їх аж за Видубецький монастир, що збився на зеленій терасі гори, крайньої, з південного боку міста.
Довго стримувала гарячого коня, дивлячись услід козакам.
Прощальне
Провівши козаків, що поверталися до Києва, Тарануха подався на Маняву до Іова Княгиницького виковувати останню волю князя.
Перед смертю той сказав:
— Знайди інока Іоанна і ще раз запроси його до Лаври. Поклонися до ніг. Він нам дуже потрібний!
204