Часто кланяючись козакам, татарин позадкував від куреня над болотом. А за містком, де обривався острів, прудко шмигнув у плавні.
На правому березі Левко збув кантару і буйволів, накупив у шинкарів продуктів і гайнув угору. До Табурища відходила невелика козацька чата, а там уже обжиті краї.
Отроша віз на киреї, укріпленій між двох коней.
— У Чубівці батько тебе одразу поставить на ноги!
У Чубівці чекала його Доля.
На Подолі
Обидві перепливли через Почайну на піщані висипи Дніпра, де простір і воля, і там ніжились під теплим сонцем, милуючись рівнинною Оболонню, щедро покритою стіжками і копичками сухого сіна.
— Як бачу сіно, одразу згадую дядька Карпа та його клопоти з моїм приданим.
— Це ти про воли?
— Атож! — сміялася Доля.
Купалися вони тут не вперше, коли знаходили вільну годину, бо обоє тяжіли до води. Лешка розказувала про підступну вдачу Стиру у Луцьку та про свої пригоди на річці. Доля переважно мовчала, переривати розповідь старшої людини нечемно, та й оповідала Лешка цікаво, з гумором — Доля щоразу пирскала молодим сміхом.
Може, тому, що Лешка ніколи не мала дітей, вона зберегла гнучкість стану і вдатну поставу.
Їхні чоловіки знову десь міряли покордоння — орда таки вийшла з Криму, покрила горем Брацлавщину, змусила плакати Поділля і Волинь. Козаки знову подались за татарами, хоч прожили у Києві всього кілька тижнів.
— Я уже звикла, а ти сумуєш за Левком.
— Ой, як сумую!..
Не готові до несподіванок, жінки покинули зелені околиці Подолу і пірнули у його центральні квартали. Уже за Житнім ринком повернули до приземкуватого будиночка у старому садові, що прилягав до підмурівку надвірних служб Гулевичів.
Не встигли вони переодягнутись, як мимо вікон шмигнуло кілька чоловічих постатей.
Доля сполотніла.
— Вітчим! — пізнала одного. — Господи, чого йому ще потрібно?
Встигли закрити двері на колодку, як на них почали тиснути ззовні.
— Чекай мене!
Лешка кинулась до вількарика, вікно там виходило у задній двір. Доля спершу розгубилася, а коли зовнішні двері стали ходити з одвірками, позадкувала й собі до причілкової кімнати. У її руках холодно блиснули заряджені пістолі Таранухи, він це робив завше, коли покидав домівку.
Уже як нападники лізли через причілкові вікна, мабуть, не хотіли ламати двері, боячись зайвого шуму, подвір'я стало наповнюватись дворовими людьми Гулевичів, хтось скакав на подвір'я з вулиці.
У хаті двічі глухо бухнули постріли.
Нападники вискакували і зникали на бічній вулиці, аж тинок повалили.
Козаки повернулися додому, коли татари схлинули в Крим. Стало відомо, що орда ходила на Україну за наказом Порти.
На раді старшин гетьман сказав:
— Поплачуть у мене турки! Ой поплачуть!..
Майже повторив його слова Левко, почувши про останній напад Логвина:
— Це уже занадто. Доведеться з тобою, пане Логвине, йти на поєдинок!..
Потій
Їздив до Києва він рідко і неохоче. Стримувала ворожість місцевого населення, зухвало вело себе покордонне козацтво.
У центрі своєї митрополії владика не мав на кого обіпертись. Мав на увазі не шляхту — нею, ненадійною, хоч греблю гати. У місті на Дніпрі, яке йому так подобалось, не було у нього пастви, простолюду, без якого немислиме існування парафії!
У Вільно він учинив такий погром, що між православного люду виникла паніка. А толку? Переляк — не переконаність! Та змушений був вдаватися до крайніх заходів.
Хоч це не для Києва. Ні судові позови, ні опечатування церков тут нічого не дали. Схизма вперто трималася старої віри.
Лід має зрушитись тепер, після приходу нового київського воєводи. Бути пану Станіславу Жолкевському канцлером. Особливо зріс його авторитет після того, як коронний гетьман підтримав короля у його боротьбі з рокошанами.
Потій приїхав до Києва, щоб запоручитися підтримкою такої впливової у Короні людини.
Громіздка крита карета митрополита як завжди прямувала до Видубецького монастиря в об'їзд міста. Сіяв набридливий осінній дощик, він закривав за віконцями усі видноколи. У кареті митрополит почував себе затишно, а як воно гайдукам[227], котрі стільки днів трусилися позад екіпажу на мокрих конях, зігнувшись у три погибелі. Проклинають, мабуть, свою собачу службу і владику, котрий надумав у непогідь теліпатися за тридев'ять земель!
227
1. У XV-XIX ст. у південних слов'ян — повстанець-партизан, що боровся проти турецького панування.
2. Солдат придворної охорони.
3. Виїзний лакей, слуга в багатому поміщицькому домі; слуга.
4. Народний танець.