Іов Борецький застав друга за далеким од військової людини заняттям, той вивчав статут Львівського братства.
— Головне, видається мені, — звернувся до гостя, коли той сів, — створити у Києві братство. Тільки воно може згуртувати людей...
Він підняв руку з розчепіреними пальцями.
— Осібно це тільки пальці. Зведи їх до купи — кулак, сила, яку треба лише спрямувати. Ось що робить братство. Є вони навіть у Рогатині, Самборі, Замості, є у Любліні, польському місті. А в нас нема. Сором!..
Борецький погодився з гетьманом.
— Найпаче гнітить мене відсутність у Києві порядної школи. Парафіяльні до уваги не беру, ту, що при Богоявленському монастирі, також — вона нижча школа, хоч і вчаться там довше. Нам потрібна школа, близька до Острозької — з тривалим часом навчання, з філософськими науками, здатними протистояти єзуїтським колегіям, з грецькою та латинською мовами. Словом, те, що заповів нам князь Острозький, те, що мали ми в його академії. Бачите, владика Потій теж почав з колегіуму, до нього пішли діти, які могли б ходити до нашої школи!
Довго обговорювали пункти Львівського братства, визначали, котрі могли бути їм сприйнятні. Потім заходилися перебирати імена знатних киян, здатних фундувати братство, особливо його школу. Дріб'язок од внесків братчиків на ноги школу не поставить, треба значні добровільні пожертви.
— Князь Василь-Костянтин вписував у фундушеві грамоти цілі села і клав ті грамоти у напрестольні євангелії церков, до яких благоволив. Тільки в такий спосіб можна вирішити справу!
— А ще подбати маємо, аби до київського кліра ввести духовну особу, рівну Іпатію Потію, котра могла б висвячувати духовенство.
Князів заповіт зобов'язував обох до роботи, і вони не збиралися діяти впівсили.
— Беріть на себе духовенство, отче Іове, а я — світське поспільство. Маємо поспішати, бо нас переженуть. Хто знає, скільки піде на те часу?!
Вони й не підозрювали, як надовго те розтягнеться!
Думки розійшлись, коли зайшло про монастир, до якого краще прив'язати братство. Борецький стояв за Лавру, найбільший монастир митрополії.
Сагайдачний поставився до того критично.
— Не надійний чоловік її, лавру, очолює. Повірте мені, я уже знаю отця Єлисея, мабуть, як ніхто інший. Борони боже, не подумайте, що він схильний до унії. Чи що я маю до нього зло, — одразу заспокоїв співрозмовника гетьман. — Надто захоплений він своїм монастирем і нічим більше. А школа, подібна до острозької, вимагатиме уваги і витрат.
Борецький задумався, мабуть, і в нього були сумніви.
— Ще питання, де бути нашій школі. Чули, отче, що Потій їздив до воєводи, аби клопотатись про помешкання під колегіум?
— Та чув.
Вирішили прив'язувати майбутню двоступеневу братську школу до Богоявленського монастиря на Подолі — тамтешня монастирська школа нижню ступінь уже мала. І популярність теж, до неї присилали своїх дітей кращі люди покордоння.
Гулевичівна
Кам'яниці Гулевичів займали цілий квартал. То були складські приміщення, бо маєтності Гулевичі, як у Же говорилося, мали на Куренівці — жили вони там переважно взимку. Овочевий сезон проводили поблизу городів на Почайні та Житнього ринку, де товар реалізовувався.
Звечоріло, у вікна заглядали нічні сутінки. У канделябрі[231] на три свічки заспокійливо потріскував вогонь, кімнату, де лежав хворий, оповила тиша.
Пані Галшка га її сусідка Лешка, своя людина в домі, тихо залишили пана Лозку і перейшли до покою пані. Хворий минулої ночі майже не спав, мучився удень, а це, зрештою, задрімав.
Пані Галшка сварила Жолкевського, нового воєводу.
— Пан Стефан має заслуги перед королем, і гріх про те забувати. Як він міг, воєвода, не прийняти підданого свого короля, котрий служив йому вірою і правдою. Пан Стефан не відмовляв королеві навіть там, де виконання перечило його сумлінню...
— Це як?
Пані Галшка мала на увазі історію з невдалим захопленням Печерської лаври. Він уніат, але не з тих, хто зі зброєю в руках нападав на християн сусідньої віри. Робив, бо мав королівський наказ.
А пан воєвода навіть не прийняв його, старого і вірного королівського слугу. Безтактність так вразила пана Лозку, що відтоді він не встає з ліжка.
Згадували брата Миколу, котрий виїхав на Волинь.
— Тепер одна ти лишилась, — Гулевичівна тепло торкнулася Лешкиної руки. — Микола був мені найближчий, навіть по роботі. Він добрий городник — на лікоть крізь землю бачить, і підкаже, і насіння знайде, городину збували разом — мав він такі широкі зв'язки.