Ні, він не хоче бачити ні цих сходів, ні будинку. Тільки упевнитись, що в його дитинстві був Кенігсберг, що він мешкав тут з матір’ю. Принаймні, сьогодні він не увійде до темного під’їзду. Сонце спалахнуло, нарешті звільнившись від надокучливих хмар, забарвивши дахи й горішні вікна золотом, а ріку — блакиттю, і таким чином просигналізувало про всі спокуси й насолоди, які може отримати в цьому місті кожен прибулець. Дитячий страх наче дрібка солі розчинився у велетенській масі води, де на середині ріки панувала блакить, а ближче до берега відображались різнобарвні фасади будинків. Запах риби, застарілої смоли, диму з коминів, вранішньої кави наповнив ніздрі Германа, як барви наповнили йому очі — і все це збуджує, викликаючи нетерпіння й бажання рухатись по колу, ніде не зупиняючись. Колеса брички підстрибують по бруківці, і ось уже коні спиняються самі біля дому, де міститься контора тітчиного адвоката, тепер уже його адвоката. На цій же вулиці банк, куди він невдовзі буде заходити, щоб отримувати тепер уже свої гроші, тітчин спадок. Від цієї думки та схожих на неї він зіщулюється. Хочеться знову стати тим, ким він був усі ці роки: офіцером, товаришем, палким театралом. Занадто просторо, як на його скромні потреби, надто привертає увагу і викликає заздрість.
Герман довго підіймався рипучими вузенькими сходами на третій поверх, і запахи контор, що так рідко провітрюються, чіплялись до нього липкою звивистою стрічкою. Меблі тут ніколи не міняються й не переставляються, а запахи чорнила, крейди, злежалого відвологлого паперу нагадують про школу, що була далеко не найкращим періодом його життя, як, зрештою, в усіх, хто мешкав далеко від родини, серед чужих людей. І постійне відчуття, що ти не зробив чогось, і розплата за це буде швидкою та суворою. Адвоката Тетмайєра він бачив лише один раз, коли той оголошував ту частину заповіту, що стосувалась властиво маєтку, і привіз гроші на піврічне утримання господарства. З них Герман не витратив на себе нічого. Мав офіцерську пенсію, хоч невелику, але з неї тепер не потрібно було платити за помешкання, харчі та прання білизни. Коли все влаштується, він забере до себе ординарця Ганса, якого позичив Ульріху.
Тітка щось намудрувала з заповітом, наче з того світу мала змогу перевірити, чи годиться Герман їй у спадкоємці, чи виконав усі її умови. Аякже, виконав. Звільнився зі служби, принаймні, а які в неї ще були вимоги — йому про це невідомо. Отож усі ці місяці Герман провів майже відлюдьком у маєтку, що викликав у нього надто багато неприємних спогадів, пов’язаних зі ставленням тітки до матері та до нього. Він хотів, щоб вона його любила таким, яким він є, любила тому, що він є, бо так мало би бути в нормальній родині. Але ця жовчна стара ставилась до нього як до червивого плоду на родинному дереві, чекаючи його падіння. Єдиний порятунок від приниження для Германа полягав у тому, що він ще в юності відмежував себе від маєтку, сприймаючи його, як щось чуже. Ніколи не переймався тим, що відбувалось там, не переживав за врожай чи невдалі оборудки, які могли привести до боргів. Він був певен, що тітка зоставить йому у спадок якийсь дріб’язок — золоту табакерку, мандоліну, а чи бридку гравюру з вітальні. І треба ж було, щоб саме тоді, коли він мав уже йти у відставку через рік або два і жити ще скромніше, ніж досі, багатство прийшло йому до рук, і забезпечена старість була гарантована. Він надивився на відставних самітних офіцерів (утім, одруженим було ще важче), що закінчували вік в богадільні, так і не змирившись із правилами цивільного життя, бо там потрібен зовсім інший підхід. Це так ніби ручай з твердої ущелини випливає на широку рівнину й не знайшовши, до кого приєднатись, перетворюється на затхле болото. Доля таки всміхнулась, хоча й криво, Германові, обравши його з-поміж тисячі відставних офіцерів, у яких був лише один спосіб поправити своє становище — одружитись з багатою панною чи удовою. Якщо з панною, то ліпше зі згоди її батьків, щоб не вийшло так, як з його батьком, якого родина матері так і не прийняла, і лише рання батькова смерть відкрила матусі шлях назад, в бундючне пихате гніздо. Але вона до кінця свого життя носила тавро неслухняної доньки, яка втекла з дому задля бідного поручика, і зреклась маєтку на користь старшої сестри, яка отримала все. Не знати, як вчинив би Герман на місці батька, чи пожертвував би добробутом і честю коханої заради пристрасті, яка виявилася згубною для шаленої пари. Ні, хтозна. Повторювати батьків шлях — навряд чи доля любить повторюватись, бо й сама людина опирається такому повторенню. Герман з дитинства був тихим хлопчиком, намагався не потрапляти дорослим на очі, підсвідомо переживаючи, що став вінцем не надто вдалого, короткого, хоча спершу щасливого, шлюбу. І ця зачаєність переляканого звіряти супроводила його в школі. Офіцером він став з мовчазної незгоди тітки й мовчазного відчаю матері. Не виявляв особливих схильностей до наук, хоча й був доволі тямущим хлопцем. Дуже швидко Герман зрозумів, що нікого не цікавить, а отже, він може жити своїм тихим внутрішнім життям, без високих злетів і низьких падінь. Душевна рівновага була єдиним подарунком, який би він хотів отримати від феї-хрещеної, якби та існувала.