Тому коли Герман нарешті постав перед адвокатом, звинним й сухим наче ящірка, в очах його відображалось побоювання, що душевна рівновага буде порушена. І це побоювання було недаремним. Адвокат вручив йому конверт із посланням з того світу. Другу частину заповіту.
Клята тітка ніяк не могла розлучитися зі своїм статком, половина якого могла належати його матері. Стару напевно непокоїло, що вона після смерті свого батька, а його діда, не повернула частку сестри. Мати була переконана, що дід взяв з тітки Грети обіцянку не віддавати половину маєтку невдячній доньці за жодних обставин, але чи так воно насправді було? У картці, що знайшлася в конверті, Герман прочитав, що він НЕ ПОВИНЕН полишати маєтку, віддавати в заставу, продавати і впродовж десяти років не виїжджати за межі держави. Інакше…
Герман почервонів наче рак. Якби він був старший років на двадцять, та ще любителем випити, від такого його міг би вдарити грець. Адвокат, що, безперечно, знав зміст потойбічного послання, стежив за ним безбарвними очима, в яких не було ні крихти лицемірства чи фальші, та, власне, не було нічого. Порожньо.
І наостанок. Якщо Герман не одружиться або помре бездітним, його маєток буде продано, а гроші розподілено між доброчинними товариствами. Тобто вдова не отримає нічого, окрім свого посагу.
Герман вдихнув, видихнув, і не сказавши ні слова, вклонився сторожу свого майбутнього пекла й вийшов з кабінету. У приймальні клерк шкрябав пером по папері якусь чергову хитромудру мерзоту і навіть не підвів очей, наче то був не Герман, а привид. Ще одного клерка Герман стрів на сходах, той ніс масний пакунок з пиріжками з капустою, й, можливо, шмат славетної кенігсберзької ковбаси. Хлопчина притиснувся до стіни, коли Герман, тупаючи ногами, прогримів повз нього вниз по сходах.
Денне світло різонуло йому очі. Перед ним було вже інше місто: те, яке відібрало в Германа щастя, що посилала доля: батька, родинний дім, і нарешті посягнуло на гідність, бо йому йшлося насправді не про статок, а про довіру і любов, безкорисливу й чисту.
Зміст другої частини заповіту може стати відомим його теперішнім сусідам, а Богуш з Фрідою напевно все знають, от тільки перед ними він не відчував сорому. На порозі дому Герман відвернувся від свого візка, якийсь час вдивляючись в глибину вулиці, ніби виглядав звідтіля богинь тітчиної помсти — Еріній, а насправді, щоб прийти до тями. Кляте місто! Завжди від нього приходить найгірше. Зрештою, зітхнув він, вулиця, де в чоловіка відбирають гідність, може виявитись у Варшаві, Берліні чи навіть Парижі. Чом би не трапитись такому в Парижі? Усюди є прикрі старі тітки й небожі, які не викликають довіри, й юристи, у яких висохло серце. Кеніг не сміється над тобою, заспокойся, Германе…
Усе ще палаючи внутрішнім соромом, Герман сів у бричку й наказав везти себе до крамниці колоніальних товарів, а звідти… Ні, він не мав тепер бажання дивитись на афішу театру. У такому разі довелося б заночувати у когось з товаришів, а ті одразу помітять, що він має камінь на серці. А повертатися до того осиного гнізда, в якому він тепер змушений мешкати до скону, не хотілося ще більше.
Петер, що не надто часто виїжджав до міста, врешті заблукав. Сонце немилосердно нагрівало його голову під грубим фетровим капелюхом, а потилиця наливалася кров’ю. Врешті, вони заїхали у якийсь тупик, яким закінчувалася вулиця, завузька для просторої поміщицької брички, і надто заплутана для сільського кучера, який не тямив на логіці забудови міста, що старіло, перетворюючись на цвинтар будинків, споруджуваних задля прибутку, а не для комфорту. Кожен з тих будинків, до яких придивлявся Герман, намагаючись впізнати, де це вони заблукали, був моделлю суспільної ієрархії навиворіт. Найзручніші помешкання були внизу, а далі сходи вужчали, тоншали, і в мансардах мешкали найнужденніші, щоб легше було потрапити до неба. Герман бачив кілька будинків, геть схожих на той, де він прожив кілька перших років свого життя, наче за тридцять років той будинок розмножився. Хай йому біс!