змінити ім’я, вивчити іншу мову, вигадати собі інше минуле». І вона повернулась до французької, годинами переписувала тексти з французьких книжок, сховавшись у себе в кімнаті, а потім, коли зошит закінчувався, спалювала його. Бо мамі це не подобалось, і їй теж не подобалось. Вона переписувала Блеза Паскаля, вгадуючи окремі слова, із товстої старовинної книги, що прадід колись привіз із шлюбної подорожі, хоча в книзі не було нічого романтичного. Вона з острахом спостерігала за боротьбою матері й діда, який не хотів переїжджати зі свого передмістя до них, а мати не хотіла переїжджати до нього, і якби дідуся не побив грець, вони так би й залишилися кожен у своєму кутку. На думку Юлії ніхто не зважав, а вона хотіла до тітки. Там, на селі, вони б перечекали війну.
Спочатку здавалося, що все це не надовго. Війна ненадовго. Дідусь ще приносив по неділях марципани, і далі казав, що кенігсберзькі марципани найкращі в світі і що він колись поведе її до пекарні, де мелють мигдаль на борошно, додаючи трохи зерен гіркого мигдалю, лиють в тісто трояндову воду, сиплять цукрову пудру, а потім коли тісто вистоїться, ліплять з нього фігурки й припікають, щоб тісто зарум’янилося.
Запах диму, до якого домішався запах мигдалю, перекинувся в сон Юлії з реальності, до якої вона так не хотіла повертатись. Могла горіти одна з пекарень, де пекли булки й тістечка упродовж десятків років. Але швидше за все то був спогад голодної дитини, який не дав їй заснути навіки.
Юлія провела рукою по давно не митому волоссі, усе тіло боліло, в горлі пекло. Як тільки вона усвідомила, що це тіло належить їй і вона лежить серед порваних старих ковдр, пропахлих чужим потом і сечею, уся її сутність повернулась до старого вмираючого чоловіка, її діда.
Той спав. Не помер уві сні, хоча кажуть, що найкраще для людини — померти уві сні. Подих його був уривчастий, але тихий. Крізь діру, яку вона залишила, аби проходило свіже повітря, просочувалось сіре світло. Міг бути ранок, але й день також міг бути. Вже довго дні були сірими від диму й весняне сонце не могло пробитись крізь нього. Але дим це ще не найгірше. Юлія поправила ковдру. У напівтемряві було помітно, що дід змінився: риси у нього загострились, а очі запали ще глибше.
— Дідусю, ти мене чуєш? — тихо спитала Юлія.
Ні, не чує. Зате під ним мокро. Хай потерпить ще трохи. Ноги в неї тремтять від кволості, погано згинаються після ночі. Юлія починає свій день з того, що розпалює в грубці. Вона це робить вранці і ввечері. Ставить каструлю, щоб обмити діда теплою водою. Вона не пере пелюшок, надертих зі старих простирадл. Вони б все одно не висохли у вогкому підвалі. Просто відносить мокре в найдальший кут, скидає в порожню скриню з-під вугілля. Видирає зі вчорашньої книги кілька сторінок, жмакає, далі трохи вати, трісок, які сама наколола ножем.
Треба буде вийняти ще одну цеглину. Стрілянина майже ущухла, отже, вже по всьому. Згодом прийдуть розбирати завали. Вони ходили з мамою розбирати завали, півроку тому. Але тепер Юлію ніхто не змусить до цього. Вона вийде через двері. У неї є ключ. І замкнеться зсередини. Там має бути засув. На таких важких дверях, що ведуть до підвалу, зсередини завжди ставлять засув.
Коли вода нагрілася, дівчинка набрала її в миску й понесла до дідової постелі, де в ногах лежали наготовлені чисті пелюшки. Найважче було перевернути діда на бік. Вони робили це з мамою, а зараз Юлія мусила робити все сама: підтримувати за плечі й обмивати теплою водою. У грудях діда щось заклекотіло і він сіпнувся.
— Тихо, тихо, дідусю!
Нічого, все гаразд. Вона підіпхала під діда суху ганчірку й знову вкрила його, підтикавши ковдру. Дідові руки ожили, і вона намагалась уникати цього холодного доторку. Юлія відступила на крок, випроставши спину.
— Діду, ти мене чуєш?
…Я чув голос, десь здалеку. Чий то був голос? Моєї дочки? Я відчував, як в мені повільно відмирає клітина за клітиною. Жива матерія підмінювалась чимось твердим як… метал. Метал краще проводить звук, і той відлунює. Кожен звук, що доходив до мене, відлунював і множився. Один голос розшаровувався на кілька голосів, але всі вони належали одній людській істоті. Дерево просто поглинуло б голос, сховало його в собі.
Якась частина моєї свідомості була НІЧИМ. Я уявляв її десь в ділянці ніг. У мене не було ніг. Вони перетворились у НІЩО. Усвідомлення того, що я зникаю, поволі й невблаганно, було жахливо. Ось чому люди бояться повільного згасання. Мій дух втратив здатність покидати тіло. Він чекав остаточної розв’язки й погойдувався, пришпилений до моїх останків, що були йому потрібні, аби вступити в останній герць зі смертю, хоча я здався, я вивісив білий прапор. Але у нас є частка духу, що не належить нам, і вона мусить захищати тіло, доки не зупиниться серце. Це називається найбільшою таємницею смерті. Вона не розкривається нікому з живих, а мертві не можуть передати її з того світу. Тому, що того світу не існує. Якогось одного. Існує безліч світів, ізольованих один від одного, розділених тонкою перегородкою, схожою на діафрагму. Бабуся говорила мені, що зірки в небі — то душі померлих. Земля теж зірка, адже вона теж є чиєюсь душею. А Місяць і Сонце — чиї вони душі?