Ось так. Усе гаразд.
Усе добре, діду. У мене є ключ. І я зроблю все, як ти сказав.
Вона запалює свічку. Нехай горить, доки не згорить. У неї є ще одна свічка. І скіпки, якщо йти доведеться довго.
Юлія довго миє руки, потім обличчя. Кладе у вогонь ще одну книгу, щоб було видніше, і згадує, що хотіла взяти з собою яку-небудь книжку. Намацує не дивлячись із купи книжок невеликий томик. «Гамлет» Шекспіра. Що ж, непоганий вибір. Дідусь обіцяв повести її в театр. От вона й потрапить туди. Коли-небудь, у якомусь великому гарному місті, де не один театр, а кілька.
Юлія кладе книжку до шкільного ранця, туди ж свічку, сірники, майже цілі панчохи, гребінець. Їжі в неї, щоб узяти з собою, нема, вона ще може зварити собі суп. Дідусь напевно хотів би, щоб вона покріпилася перед мандрівкою. Але зараз дідусеві не до неї. І мамі так само. Бо вони мертві й тут їм усе нагадує про смерть. Треба йти.
У старосвітській сукні, поїденій часом і міллю, зі шкільним ранцем за плечима, Юлія натягує на голову капелюшок з довгою вуаллю. Чорною. Вона носить жалобу по мамі й дідусеві. Коли тітка Агнеса її побачить, то все зрозуміє. Не треба буде одразу розповідати, як і чому вони померли. У неї не буде сили, і вона може заплакати перед тіткою. А Юлія не може плакати перед кимось.
— Прощавай, дідусю!
Вона проковзує за стіну, яку виклала перед дверима, звільняючи їх від цегли. Так їх важче буде знайти. Запалює свічку й ставить за мур, що повинен захищати її право піти зі зруйнованого міста, яке палає вже кілька місяців, через що ніч перестала бути темною, а день ясним. Дістає ключ і вставляє його в замкову щілину. Чорт, не повертається. Ключ важкий, а в неї руки тремтять від слабкості. Тримаючись обома руками, вона тисне щосили, водночас переживаючи, щоб не зламати ключ, такий старий, що пролежав багато років під порогом. Лице заливає піт. Ненароком штовхнувши стіну, складену нею, Юлія відчуває, що та хитається, і одна цеглина зі страшенним гуркотом падає на щось металеве. Може почути нічний патруль. Треба поспішати. Щось хряскає. Ні, це замок відчинився. Юлія тягне двері на себе. Вони відчиняються назовні. Стіна валиться, але дівчинці вдається прослизнути за двері. Гасне, зачепившись за одвірок, свічка, але в неї є дві коробки сірників. Запаливши сірник, вона бачить на дверях засув. Треба вийняти ключ. Двері привалило цеглою, але їй вдається випхатись і витягти ключа. Якби засув був зачинений зсередини, вона б нізащо не потрапила в це підземелля. Юлія зачиняється й сповзає на першу приступку сходів, щоб віддихатись. Усе.
Бідна матуся, бідний дідусь. Холодні, мертві, нерухомі. Вона ніколи їх більше не побачить. «Ніколи» — для дитини незбагненне слово, але Юлія вже не дитина і вимовляє це слово пошепки, з розпачем дорослої людини.
Вона зуміла відчинити двері, які ведуть до іншого світу. Можливо, він виявиться ще гіршим ніж той, від якого вона відгородилась, але там їй не доведеться втрачати маму й дідуся. Юлія витирає носа кінчиком вуалі, зав’язаної під підборіддям, й рушає вниз, у темряву.
(… Юлія озирнулась на підвал, що служив для неї притулком останні два місяці, на кволий вогник свічки біля мертвого дідуся. Чи надворі ще лежить сніг, чи, може, падає дощ, затяжний весняний дощ, від якого ріка стає брудно-жовтою, а бруківка темною і лискучою? Увечері на ній відображалось світло ліхтарів. А вранці Юлія чула крізь сон торохкотіння візків зеленяра та молочника. Цією бруківкою вона йшла до школи, по дорозі стрічаючи Магду та Луїзу, що мешкали на тій же вулиці…