— Щось ви, Германе, сьогодні дуже замислені. Либонь, сон приснився цікавий?
Герман криво посміхнувся:
— Від вас нічого не сховаєш.
— Я їду до одного орендаря, колись він був лісорубом, поїдете зі мною?
— Поїду.
— От і добре, бо у того чоловіка вельми норовиста вдача.
— Балтазар прикидається, — винесла вердикт економка. — Він ледар і не хоче працювати на землі.
— Що ж, побачимо, так воно чи не так.
— Кажу, що так, — із затятістю старої відьми, яка відчуває свою цілковиту владу, мовила Фріда, а Богуш непомітно підморгнув Герману.
Той вдав, ніби не помічає підморгування, а потім різко підвів голову й спитав у економки:
— То, може, ви і цього разу мені порадите не їхати?
Стара ошелешено глянула на Германа:
— Ви тут господар. Хочете їхати — їдьте, але зі старого коня скакуна не зробиш!
Несподівано на Германа напав сміх. Він спершу стримувався, затуляючи рота долонею, і коли вони від’їхали, Богуш не витримав і спитав:
— Чого це ви, Германе, зранку розвеселилися?
Герман не міг спинитися. Коні стали. Богуш бачив, як у Германа течуть з очей сльози і сміх у нього нездоровий. На чолі в того виступили краплі поту. Не довго думаючи, управитель дав Герману ляпаса, щоб той прийшов до тями; грубий, але дієвий спосіб.
— Ну, в чому справа? — спитав Богуш, і Герман, витерши сльози, розповів йому про свій невдалий візит до баронеси.
— Дурниці, — мовив Богуш. — Не може Фріда бути відьмою. Я її не один рік знаю. Розумію, що наш триб життя видається вам дещо химерним, але ж не настільки! Я сам не дуже вірю, що вдасться вмовити Балтазара, але ж не слухати мені старих бабів. На людях я теж знаюся…
— Правду кажучи, я й сам не дуже вірю у вроки, та коли одна й та сама сцена повторюється двічі…
— Та хоч би й десять разів! — сіпнув повідця Богуш, щоб коні рушили. — Життя у нас одноманітне, і найменша дрібниця — то вже подія. Коли зараз щось зламається у візку, то я не вельми здивуюся. Ця бричка надто стара, треба купувати нову.
Він зробив паузу і продовжив:
— Баронеса то таке, але спробуйте до графині не приїхати! Не пробачить.
— А… — хотів спитати Герман одне, але спитав інше: — А Фріда не буде проти, якщо ми купимо нову бричку?
Богуш повернув до нього усміхнене обличчя:
— Германе, вона ще проживе років 20, і увесь цей час буде ставитися до вас як до хлопчика.
— Але ж… умови заповіту! З мене зробили якогось… орендаря.
«Дійсно, орендар, — подумав Герман. — Як Балтазар, до якого ми їдемо, і якого ще треба вмовляти.» Він навіть відчув симпатію до того незнайомого чоловіка, який має мужність чинити опір.
На обличчя Богуша лягла тінь.
— Стара сука, — сказав він. — Я думаю, є якийсь спосіб її перехитрувати.
— Я вважав, що ви на її боці, — зізнався Герман. — Мені воно не дає спокою, уночі сняться всілякі жахіття.
Він хотів, аби Богуш спитав про сни, бо те, що йому снилось, було для нього значно важливіше, ніж отой клятий заповіт.
— Я — на своєму боці, — відказав коротко Богуш. — Щойно подумав: а чому вона не записала маєток на мене?
— Чому? — щиро здивувався Герман.
— Я знаю чому! Боялась, щоб я не кинув її маєток до ніг моєї коханої Вітчизни. А я це зробив би! Моїй Польщі потрібна зброя. От було б чудово!
«Божевільний!» — подумав Герман, уявивши себе в подібній ситуації. Як він забирає свої манатки і йде з дому тітки.
— Я міг би вас за це не любити, — зауважив пан Богуш.
— Я не панна, щоб мене любили. Я прийняв би будь-яке рішення тітки.
Богуш хмикнув і не забарився з відповіддю:
— Авжеж, прийняли б. Я мав нагоду приєднатися до повстанців, однак пані, ваша тітка, не відпустила мене, бо хворіла на той час. Утім причина завжди знайшлася б. Я не можу бачити крові. А скількох людей ви вбили, Германе?
— Нікого я не вбивав, — буркнув той. — Я наче… наче пройшов між війнами й жодна куля мене не зачепила.
— Значить, щось вас береже. Для чогось.
Для іншої війни, подумав Герман. Для тієї, у якій загине Кенігсберг. Чому йому сняться пожежі, руїни, вже третій раз, і він помалу наближається до небезпеки, хоча на справжній війні нема безпечного місця. І мертвих він не бачив, дивно, наче й мертві покинули місто, і в ньому залишилась жменька людей-привидів.
Герман нічого не відповів управителеві, лише здвигнув непомітно плечима, й невдовзі в улоговині, за лісом, вони побачили невеликий селянський двір, на який падала тінь, від чого все виглядало трохи похмуро.
— Ось ми й приїхали, — весело мовив Богуш. — Зараз побачимо, хто з нас виграє. Треба було побитись об заклад з Фрідою.