Выбрать главу

— Щось ви, Германе, сьогодні дуже замислені. Либонь, сон приснився цікавий?

Герман криво посміхнувся:

— Від вас нічого не сховаєш.

— Я їду до одного орендаря, колись він був лісорубом, поїдете зі мною?

— Поїду.

— От і добре, бо у того чоловіка вельми норовиста вдача.

— Балтазар прикидається, — винесла вердикт економка. — Він ледар і не хоче працювати на землі.

— Що ж, побачимо, так воно чи не так.

— Кажу, що так, — із затятістю старої відьми, яка відчуває свою цілковиту владу, мовила Фріда, а Богуш непомітно підморгнув Герману.

Той вдав, ніби не помічає підморгування, а потім різко підвів голову й спитав у економки:

— То, може, ви і цього разу мені порадите не їхати?

Стара ошелешено глянула на Германа:

— Ви тут господар. Хочете їхати — їдьте, але зі старого коня скакуна не зробиш!

Несподівано на Германа напав сміх. Він спершу стримувався, затуляючи рота долонею, і коли вони від’їхали, Богуш не витримав і спитав:

— Чого це ви, Германе, зранку розвеселилися?

Герман не міг спинитися. Коні стали. Богуш бачив, як у Германа течуть з очей сльози і сміх у нього нездоровий. На чолі в того виступили краплі поту. Не довго думаючи, управитель дав Герману ляпаса, щоб той прийшов до тями; грубий, але дієвий спосіб.

— Ну, в чому справа? — спитав Богуш, і Герман, витерши сльози, розповів йому про свій невдалий візит до баронеси.

— Дурниці, — мовив Богуш. — Не може Фріда бути відьмою. Я її не один рік знаю. Розумію, що наш триб життя видається вам дещо химерним, але ж не настільки! Я сам не дуже вірю, що вдасться вмовити Балтазара, але ж не слухати мені старих бабів. На людях я теж знаюся…

— Правду кажучи, я й сам не дуже вірю у вроки, та коли одна й та сама сцена повторюється двічі…

— Та хоч би й десять разів! — сіпнув повідця Богуш, щоб коні рушили. — Життя у нас одноманітне, і найменша дрібниця — то вже подія. Коли зараз щось зламається у візку, то я не вельми здивуюся. Ця бричка надто стара, треба купувати нову.

Він зробив паузу і продовжив:

— Баронеса то таке, але спробуйте до графині не приїхати! Не пробачить.

— А… — хотів спитати Герман одне, але спитав інше: — А Фріда не буде проти, якщо ми купимо нову бричку?

Богуш повернув до нього усміхнене обличчя:

— Германе, вона ще проживе років 20, і увесь цей час буде ставитися до вас як до хлопчика.

— Але ж… умови заповіту! З мене зробили якогось… орендаря.

«Дійсно, орендар, — подумав Герман. — Як Балтазар, до якого ми їдемо, і якого ще треба вмовляти.» Він навіть відчув симпатію до того незнайомого чоловіка, який має мужність чинити опір.

На обличчя Богуша лягла тінь.

— Стара сука, — сказав він. — Я думаю, є якийсь спосіб її перехитрувати.

— Я вважав, що ви на її боці, — зізнався Герман. — Мені воно не дає спокою, уночі сняться всілякі жахіття.

Він хотів, аби Богуш спитав про сни, бо те, що йому снилось, було для нього значно важливіше, ніж отой клятий заповіт.

— Я — на своєму боці, — відказав коротко Богуш. — Щойно подумав: а чому вона не записала маєток на мене?

— Чому? — щиро здивувався Герман.

— Я знаю чому! Боялась, щоб я не кинув її маєток до ніг моєї коханої Вітчизни. А я це зробив би! Моїй Польщі потрібна зброя. От було б чудово!

«Божевільний!» — подумав Герман, уявивши себе в подібній ситуації. Як він забирає свої манатки і йде з дому тітки.

— Я міг би вас за це не любити, — зауважив пан Богуш.

— Я не панна, щоб мене любили. Я прийняв би будь-яке рішення тітки.

Богуш хмикнув і не забарився з відповіддю:

— Авжеж, прийняли б. Я мав нагоду приєднатися до повстанців, однак пані, ваша тітка, не відпустила мене, бо хворіла на той час. Утім причина завжди знайшлася б. Я не можу бачити крові. А скількох людей ви вбили, Германе?

— Нікого я не вбивав, — буркнув той. — Я наче… наче пройшов між війнами й жодна куля мене не зачепила.

— Значить, щось вас береже. Для чогось.

Для іншої війни, подумав Герман. Для тієї, у якій загине Кенігсберг. Чому йому сняться пожежі, руїни, вже третій раз, і він помалу наближається до небезпеки, хоча на справжній війні нема безпечного місця. І мертвих він не бачив, дивно, наче й мертві покинули місто, і в ньому залишилась жменька людей-привидів.

Герман нічого не відповів управителеві, лише здвигнув непомітно плечима, й невдовзі в улоговині, за лісом, вони побачили невеликий селянський двір, на який падала тінь, від чого все виглядало трохи похмуро.

— Ось ми й приїхали, — весело мовив Богуш. — Зараз побачимо, хто з нас виграє. Треба було побитись об заклад з Фрідою.