Трохи нижче дівчинка помітила на стіні ще щось. Ще один ліхтар? Ні, то було щось схоже на бляшаний термос. Мама все шукала його, бо у них було два термоси, а один кудись зник. Юлія відкрутила кришку: всередині було повно білих сухарів, порізаних на невеличкі квадратики. Вони одразу поклала в рот один сухар і примружила очі від насолоди. Сухарик був солодкий, тобто в термосі був ще й цукор! Напевно, він пересипався на дно. Юлія почепила термос на плече, за спиною був ранець, в правій руці вона тримала ліхтар, а лівою торкалась стіни, якби раптом запаморочилось у голові.
Опинившись внизу, вона відчула, як ноги боліли від напруження. Далі починався горизонтальний коридор. Збоку була ніша, а в ній водопровідний кран. Коли вона його відкрутила, звідти потекла вода. Під краном був отвір з решіткою. Вода була аж густа від іржі, але таке буває, коли краном довго не користуються. Коли вода очистилася, Юлія освіжила лице водою і напилася. Треба подбати про воду. Витрушуючи вміст термоса у ранець, Юлія помітила, що серед сухарів зблиснула крихітна грудочка цукру. Вона вихопила її звідти й запхала до рота. Диви, тепер у неї є світло, вода і їжа. Все, що потрібно для життя. І попереду пряма дорога. Зненацька дівчинка зупинилась. Чому вони не пішли звідси утрьох, як ще дідусь був здоровий? Адже в підвалі їх могло б засипати, якби в будинок вцілила бомба, що, зрештою, й трапилось. Щось тут було не так. Але вона вирішила над цим не замислюватись. Її подорож в підземне царство тільки почалася, і Юлія була не проти, щоб вона тривала довго, адже вона стільки часу не рухалась, а тут можна йти вперед широким тунелем, що полого спускався. Тут було сухо й тепло, тут їй нічого не загрожувало. Вона вже стільки пережила, що це місце видавалось їй найкращим у світі, бо вже звикла жити без сонця та свіжого повітря. На свіжому повітрі їй стало б навіть погано.
Обличчя Юлії було бліде й прозоре, руки тонкі, з гострими ліктями. Вона розучилась ходити, не спотикаючись об мотлох, обгорілу цеглу, уламки дощок, і тепер їй хотілось йти і йти цим безконечним коридором.
Вона знала, що підземелля під Королівським замком розгалужується в різні кінці Кенігсберга і що підземелля йдуть подекуди в три яруси. І от тепер їй дивно, чому всі, хто залишився в місті, не сховались під землю, коли почали бомбити й обстрілювати Кенігсберг. Можливо, тому, що не кожен мав ключ від залізних дверей, а якщо й мав, то міг зачинитись зсередини на засув, як вона. Але ні, не думай про це. Там нагорі більше нема нікого. Усі вбиті, померли або покинули місто.
Можливо, вона зустріне тут людей, які увійшли через інші залізні двері. Вона не залишиться з ними. Їй треба йти далі, за місто, щоб знайти тітку Агнесу.
Невдовзі рука в Юлії почала боліти, бо ліхтар був важкий, й вона вирішила трохи перепочити. Не хотілось гасити ліхтар, бо це ненадовго. Її огорнула цілковита тиша, коли зникло відлуння кроків. Юлія надпила води і з’їла ледь солодкий сухарик. Кожна клітина її тіла з вдячністю приймала цю майже символічну поживу, даючи їй натомість силу йти далі. Туди, де вона зможе пригорнутись до рідної людини й розповісти їй геть усе. Хоча в глибині душі дівчинка знала, що не зможе розповісти багато, бо її слова вбогі, та й тітка сприйме їх надто близько до серця й почне жаліти її.
— Але я жива, — каже Юлія тихо, і слова її безліч разів відлунюють у цьому твердому й сухому місці. — Мене нема за що жаліти.
Вона помічає, що сама собі суперечить, бо дідусь, коли ще був живий, дуже мучився. А тепер його душа вільна, і ця душа знає, що Юлія зробила все, що змогла. Коли розбиратимуть руїни, то побачать, що дідусь помер не на самоті, що з ним хтось був до останньої хвилини, і поховають його в землі. Але вона не хотіла б зустрічатися з цими людьми. Серед тих, хто ходять зараз по місту, не ховаючись, можуть бути й ті, хто вбив її маму. Вона не знає їх в обличчя, а тому кожен з них — убивця її мами. Вона покине Кенігсберг, щоб ніколи сюди не повертатись. Навіть не дивитиметься у той бік.
Юлія не знає, що війна вже закінчилася, що Дрезден був спалений і стертий з лиця землі й сотні тисяч людей перетворились на попіл. Що битва за Берлін була не менш жахливою, ніж за Кенігсберг. І що історія Юлії повторюється в різних місцях. Одні дівчата ховаються під ліжком, інші були зґвалтовані по кілька разів. Але Юльхен пощастило, що існує підземний Кенігсберг і вона має ключ від цього велетенського міста. Треба тільки знайти в ньому вірний шлях.
А поки що вона йде в сукні з чужого плеча, і її величезні черевики тупотять по кам’яній долівці, вкритій столітнім пилом. Жодного поруху повітря. Юлія все ще йде пологим спуском, щораз віддаляючись від наземного світу з його криком, плачем, стріляниною, гуркотом і тоннами попелу — останками того, що було колись людьми, деревами, тваринами, книгами. Однорідна субстанція, яку врешті-решт розчинять дощі, яку звіють вітри, яку втопчуть вантажівки й черевики — змінить склад ґрунту, отруїть його сіллю. Спершу на випаленій землі забуяє життя, і це триватиме рік, два, п’ять, а потім настануть роки безплідні й голодні.