— Яка я розумна! — втішилась Юлія. Вона ще згадала, що коли триматись весь час одного боку, наприклад правого, то можна вибратися з будь-якого лабіринту. Хоча це підземелля не лабіринт. Лабіринт — це де жив Мінотавр. Але, може, вона стріне тут чудовисько. Добре чудовисько.
Юлія дуже обережно зняла з себе намисто й поклала собі на коліна. На темному тлі перли матово виблискували. Намистини були різного розміру, посередині більші, по краях менші. 49 перлин, затям собі, Юліє. За кожну з них можна купити або палац, або корабель чи авто. На менше не погоджуйся, коли вийдеш звідси. Мама хотіла виміняти перли на борошно і сало. Але дідусь не дав. Він подарував ці перли бабусі на весілля. «У нас повинно бути щось святе», — сказав він.
— Святі перли, — пирснула Юлія.
— Мій спадок.
Ключ — теж її спадок. Вона повісить його на шовкову стрічку в своєму домі, якщо колись його матиме, й розповідатиме своїм дітям, як пройшла увесь Кенігсберг під землею, сама-самісінька. Вона вірила, що так буде. Дідусь не послав би Юльхен на загибель. Він покладався на її кмітливість.
І Юлія пішла далі. Що буде, то буде, але назад вона вже не повернеться. Тільки б гасу в ліхтарі вистачило. Хоча є ще свічка й кілька довгих скіпок.
Коридор зліва виявився дуже важким. Спершу він підіймався догори, потім вона вдарилася головою об стелю. Отвір став вужчим і нижчим, їй доводилося кілька разів згинатися в три погибелі, й скло ліхтаря обпекло щоку. Юлія врешті не витримала і просто впала на купу піску, задихаючись від нестачі повітря.
«Я завжди йду не в той бік, що слід», — у відчаї подумала вона й провалилась у сон.
Сон Юлії
Карету, що мала везти всю родину в маєток Ф., прислала мамина сестра Клотильда, що вже років з десять, як вийшла заміж за поміщика. Щоліта вони проводили в неї цілий місяць. Юлія бігала згори вниз, знизу вверх, зносячи потрібні їй речі. Татові справи на біржі йшли не надто добре, тому цього разу мати їхала значно охочіше, ніж зазвичай. Вони взяли з собою Луїзу, мамину покоївку, яка на відміну від Юлії рухалась повільно, наче досі не прокинулась. Тато обіцяв приїжджати по суботах, а зараз їх просто супроводжував. На його обличчі теж було полегшення. Вдалося пошити кілька суконь, купити різні потрібні дамам дрібнички, але вже те, що вони не мали власного виїзду, перекреслювало всі обнови.
Вмостившись нарешті в кареті, пані Веллер трохи принишкла, міркуючи над тим, як приховати сліди руїни на своєму обличчі, не в тому сенсі, щоб приховати зморшки зі свого 35-літнього обличчя, це вона вміла робити майстерно, — а сліди невдачі свого чоловіка.
Сестрі більше пощастило, хоча чоловік у неї не такий вродливий, як її Людвіг, зате багатир на всю губу. І тямущий, бо додав до батькового спадку втричі більший статок, почавши розводити породистих коней. Хоча Юльхен і вважали батьковою копією, вродливою вона не буде, на жаль. Шкіра надто смаглява.
Пані Веллер скосила око на дочку. Ще років два, і треба шукати їй нареченого. Якщо вони до того часу не розоряться. Вона згадала ту нещасну вчительку, у якої на руках залишилось троє сиріт. Ото нещастя! Вони дали їй трохи грошей і дещо з Юліїного дитячого гардеробу, а та навіть не відписала потім. От невдячна!
— Знову горбишся, Юліє! — налетіла пані Веллер на дочку. — Скільки тобі можна казати?!
Юлія випростується й боляче вдаряється головою об щось дуже тверде. Але сон її триває, і вона бачить з вікна карети вершників, що мчать по скошеному лузі: двох молодих жінок у зеленій та червоній амазонках і двох чоловіків, а вдалині сліпучі білі дюни і море.
Море! Юлія не знає, кому віддати перевагу — морю чи вершникам. Вуалі розвіваються на вітрі, коні виблискують гнідими крупами. І все це так гарно, і так його багато — море, коні, дами і кавалери, яскраві барви, що вона відчуває, як серце їй стискається від незнаного болю.
Чому, Юліє? Ти так само колись мчатимеш на коні, в амазонці. Дядько Клаус обіцяв цього літа тебе навчити їздити верхи. Ні, хитає головою дівчинка, цього не буде. НІКОЛИ НЕ БУДЕ. Я не потраплю в цей час. Я живу в іншому світі.
ЮЛІЯ:
…Вона прокидається на купі столітнього кам’яного пилу, ліхтар горить. Боже, скільки вона проспала? Усе тіло заціпеніло від холоду, ноги затерпли, в роті сухо. Юлія сідає. В неї нема сили навіть відкрутити кришку термоса й випити води. Поки горить ліхтар, треба йти. Свічка не дає стільки світла, та й гасне від протягів, а в неї зовсім мало сірників.