— Негодяща деревина, мало поживних соків спожила. Ящики з неї ще можна зробити, а от на паркет чи шпали нікудишня.
І пояснив:
— Я п’ять років працював на складі деревини, і знаю що до чого. Купець мусить знати, де росло дерево і чому його зрізали. Це не варт продавати в Кенігу. Селяни розберуть на дрова та огорожу. Але жоден з них не візьме цього на сволок чи двері.
Герману все було зрозуміло. В тому числі й те, що ніхто не збирається вчити його цієї лісорубської премудрості, бо вона йому не знадобиться. Він не столяр і не тесля. Але йому це було чомусь цікаво. І він спитав:
— А коли немає можливості взнати, як тоді визначають — добра деревина чи ні?
Балтазар з Богушем подивились на Германа із зацікавленням.
— По звуку можна впізнати, яка в дерева серцевина: слаба чи кріпка, — мовив управитель. — Еге ж, Балтазаре?
— Моє діло правильно зрубати, — скромно відказав Балтазар, — аби легко впало…
— Ви майстер свого діла, кожен знає. Але тут мені здається, треба помічника.
— Не треба. Я сам впораюсь, а тоді підводу пришлете.
По дорозі додому Богуш розповів, що позаторік помічника Балтазара на смерть привалило деревом, зовсім молодого хлопчину, і хоч вини лісоруба в тому не було, він покинув ремесло й сховався у своїй хатині.
У лісі Богуш так захопився роботою, що Герман знову почував себе усуненим від справ, але тут можна було принаймні задавати якісь питання, наприклад, чи всюди в лісі може проїхати підвода, або як далеко до найближчого тартаку. Колись у маєтку був свій тартак, доки тітка не продала більшої частини лісу. За всіма тими практичними питаннями Герман забув про перетікання тіней у лісі, про крик сойки, що спершу так дратував його. Цей ліс був невеликий, без дичини, без мисливського будиночка, і зі східного боку вгрузав у болото. Герман раптом усвідомив, що в маєтку не все бездоганно, як здавалось йому спочатку, що тут не завжди роблять правильні речі, бо навіщо було продавати ліс? Значить, у тітки були якісь труднощі з грошима. Може, рік неврожайний видався.
Навіть сама думка про те, що він може щось змінити, видалася йому цілковитим божевіллям. Усе це через військо, де думають і вирішують за тебе. До тітчиних слуг та орендарів треба мати вищий чин, ніж у нього. Але якщо нічого не змінювати, усе почне йти до занепаду. Утім, що тобі до того, Германе! Хай усе котиться в прірву.
Але тоді прірва потягне його за собою. РОБИ ХОЧ ЩО-НЕБУДЬ — це відтепер мусить стати його девізом. Коли Герман вийшов з-під материної опіки, вона дуже швидко подалася і звичайна застуда звела її в могилу. Вона не чинила опору хворобі. Його полк стояв тоді у Берліні, й він заледве встиг на материн похорон. Є самогубці, котрі вбивають себе повільно, бо свідомість їхня застоюється як кров. Напевно, тому всихають дерева, яким бракне сонця, бо його заступають дерева більші й вищі. Вони перестають боротися за свій життєвий простір.
Від цієї думки Герману стало моторошно. Ось двоє людей, які щось роблять. Один очищає ліс від хворих і слабких дерев, а інший міркує, яку вигоду з цього отримати. А поруч — життя, що саме себе знищує, позаяк не може знищити інші життя.
Війна. Ні, гірше, ніж війна, набагато гірше. Бо війни починають і завершуються піднесенням, або їх можна уникнути, а основа життя залишається незмінною — нерівність та несправедливість. З цим кожне життя невпинно рухається до смерті.
Коли вони верталися назад, коні стояли на сонці й потерпали від надокучливих мух і спраги хтозна вже скільки. Це обурило й засмутило Германа. Ніхто з них не здогадався взяти кучера, який подбав би про тварин, відвів у затінок і дозволив попастися на зеленій траві, що була зовсім поруч. А Богуш навіть цього не зауважив, всівся у бричку й вигляд у нього був людини, що зробила вдалу оборудку й заслуговує на добрий обід.
Герман подумав, що селянська практичність, що є основою добробуту всіх, хто годується з землі, має в собі щось бездушне. Зрештою, він сам не кращий. Кінь для нього лише засіб пересування, самохідна машина. Неприємне відчуття того, що він стоїть на одному рівні з управителем і цими селянами та лісорубами, довго не покидало його.
Наступного ранку Герман прокинувся пізно й був певний, що Богуш уже подався об’їздити свої, тобто його, володіння, і справді управителя не було. Фріда повідомила, що Богуш поїхав до міста.