— Ходімо, панночко, — каже Пауль.
— Куди?
— До конюшні.
Ще чого! Але дівчинка згадує, що якби не дядько, їй би не дозволили вчитися їздити верхи, а засадили б за це бридке вишивання.
На відміну від попереднього літа, Юлія почуває себе в тітчиній оселі непевно. Може, тому, що зараз вони збідніли, і чим більше намагаються це приховати, тим більше воно впадає у вічі. Юлія про це б уже, може, й забула, змирилась, бо її власне життя не змінилось, але мама не дає забути. Кожна розмова, що стосується приємних речей, неминуче закінчується фразою: «Ми зараз не можемо собі цього дозволити». І глибоке зітхання.
Біржа! Яке страшне слово. Тут, у цьому райському куточку воно заборонене. Дядько не грає на біржі і не боїться про це сказати. Юлії боляче спостерігати, як мама намагається добирати слова, а тітка не завжди стає на її захист. А Юлія ще не настільки доросла, щоб встати з-за столу й піти на знак протесту. Невже так погано? Гірше, ніж у панни Августи?
Рішучою ходою Юлія йде за Паулем. Вона ще не була в конюшні цього літа. Вчора відвезли її малу кузинку до бабусі, дядькової матері, й вона зітхнула з полегшенням, бо мала була дуже прикрою.
— Господар велів, аби ви, панночко, спершу призвичаїлись до своєї кобилки! — каже Пауль, наближаючись до чистенького стійла, де стоїть невелика гніда конячка.
Юлія не знає, що відповісти. Утім, яка різниця. Вона наближається до перегородки й втуплюється очима в конячку. Її конячку! Запаморочливо пахне сіном.
— Яка гарна! — шепоче дівчинка і тягне руку до гнідої голівки з білою латкою на лобі. На долоні в неї опиняється грудочка цукру. Кобилка спершу обнюхує її долоню, форкає, а потім, зітхнувши, підбирає цукор губами.
— Як її звати? — питає Юлія.
— Конюшинка.
Що ж, гарне ім’я.
Вони виводять, осідлавши, кобилку зі стайні майже друзями. Юлія стає на долоню Пауля як справжня дама, вмощується в сідлі, встромляє ноги в стремена. Хлопець веде Конюшинку по колу, раз, другий. Потім усі троє бачать розчинену браму, за якою зеленіє трава і чути, як шумить море. Їхні погляди стають урочистими й мрійливими. Юлія відчуває, що цей хлопчина бажає того, чого бажає і вона.
«Може, завтра чи післязавтра, — думає Пауль, — я покажу їй затоку.»
«Ні, не завтра, сьогодні, — думає Юлія. — Завтра може бути пізно. Завтра може луснути Біржа. Або завтра я помру. Я повинна туди поїхати.»
Конюшинна теж рветься вперед. Юлія відчуває, як їхні бажання, злившись, стають сильнішими, як два потоки води.
«Але я піший!» — вагається Пауль.
«То йди і візьми собі коня. Не бійся. Ніхто нічого не помітить. Ти мене вчиш, зрештою»
Пауль дивиться їй в очі й бачить там глибоке провалля суму, чорне глибоке провалля не дитячого, не дорослого, а просто суму, не з цього життя, не з цього світу. Наче сновида він повертається до конюшні. Що відбувається? Подвір’я перед будинком заповнене тінню від величезної будівлі з колонами, і таке похмуре. Тільки за брамою — сонце. Сонце і море — це я можу собі дозволити, думає Юлія.
Пауль сідлає старого жеребця, якого рідко виводять. Хлопцеві хочеться, щоб тієї дівчини не було за воротами. Його час та її не співпадають. Пауль просто мріє, а вона тягне його у свій час силоміць. Обоє повільно випливають через браму. Що вона робить?
Вона піддалася волі конячки.
Ні, довірилася їй. Тільки сьогодні. Завтра це буде лише позичена дядьком кобилка, а сьогодні вони — одне ціле. На якусь мить Юлія шкодує, що так зробила, але назад повертатися вже не можна.
За півгодини копита коней торкаються піску. Море їм не вдивовижу. Воно присутнє в їхніх снах, куди долинає шум хвиль, свист бурі, і приплив вдаряє об їх серця, а повний місяць змушує їх іржати посеред ночі. Авжеж, вони знають, що таке море, з його гіркою водою та неспокійною вдачею.
Юлія з Паулем їдуть вздовж берега, не торкаючись води. Море застигле і мляве, навіть не намагається їх вхопити. Таке море могло бути й мільйон років тому, думає Юлія і здригається, ніби їй загрожує перенестися в ті часи. Тато колись розповідав, що гіпс — це скам’янілі рештки мушель. Цікаво, чи Пауль знає про це? їй з ним спокійніше. Сонце сховалося за хмари, і море стало сірим, геть непривітним. Суцільна пустка.