Звичайно, Герман губився і малів перед цим чоловіком, який, щоправда, теж не був на своєму місці, але чесно заробляв хліб. Він не міг стати для Богуша рівнею і в інших розмовах: ніяковів через свою невченість. Була в Богуша і таємниця. Він плекав надії повернутись колись на Батьківщину, хоча й відчував страх перед нею. І не міг розповісти комусь про свої вагання, адже серед його приятелів не було жодного поляка.
Як не дивно, але нагла смерть ординарця Ганса дещо вгамувала неспокій Германа, бо він зрозумів, що це колишнє життя вирішило розлучитися з ним на шпитальному цвинтарі, й про нього краще забути. Він більше не супроводив Богуша, а виїжджав щоранку верхи, спостерігаючи, як формуються головки капусти, міняє колір колосся й квітне картопля білими та синіми квітками. Іноді заходив дивитися, як доять корів, проціджують молоко, як збивають масло. Часом йому щастило порозмовляти з кимось із орендарів про військо, про те, скільки разів йому доводилось бачити короля. Завжди спокійний на виду Герман тягнувся до тих, кого знав ще з дитинства, і кивав, коли господиня згадувала його матір, коли та була ще дівчам.
Часом, оцінюючи свою поведінку, був навіть потішений. Як-не-як, але ті прості люди не сприймали його як зайду. Тут була могила його матері. У кишені носив тепер цукерки для дітлахів. І якщо їхні з Богушем дороги перетинались, Герман трохи ніяковів, почуваючи себе узурпатором і побоюючись, щоб управитель не запідозрив його в нещирості.
Герман довгий час пробув серед чоловіків і звик до їхнього товариства, натомість Богуш жив під перехресним вогнем двох старших дратівливих жінок, і коли Бог звільнив його від однієї, вже не бажав собі свободи. Грубі забави тутешніх поміщиків — карти й полювання — не вельми приваблювали управителя. Герман потай сподівався, що довгі зимові вечори змусять Богуша шукати його товариства і їхні стосунки зможуть стати більш щирими.
Пори року для Германа раніше асоціювалися зі зміною літнього мундира на зимовий, а тепер їх стало аж чотири: оранка, сівба, косовиця, жнива.
Він тепер багато читав вечорами, доки очі не стомлювались. Книги з ботаніки, зоології, географії, а після них Шекспір — усього кілька сторінок. Близько до півночі Герман зачиняв вікно, щоб не чути кумкання жаб, і засинав, щоб стати іншою людиною в зруйнованому війною місті.
Сон Германа
Складалось враження, що вибухом розкидало якийсь велетенський механізм, і тепер ці люди намагаються позбирати те, що залишилось, і задля цього не покинули зруйнованого міста. Шансів знайти усі деталі було небагато, адже вогонь міг знищити дерев’яні частини. Відновити їх можна, якщо є креслення. Навряд чи хтось з тих людей тримав у руках рубанок чи пилку. Навіть якщо знайдуться всі металеві частини, в що важко повірити, бо у тому пекельному вогні плавився й метал, їм потрібен буде столяр. У садибі був один, Йоханнес, але його ще треба сюди привести. Йоханнес би впорався. Він умів робити з дерева маленькі моделі млинів і птахів, що махали на вітрі крилами.
Утім, Герман не був певен, що в реальності, куди він потрапив, існує маєток і він господар в ньому. Він згадав про них щойно, замислившись над долею Машини. Що ж інше могли означати ці гайки, пружини, бляшки та коліщата?
Герман розумів, що навряд чи отримає відповідь на таке важливе питання. Люди тут не розмовляли між собою. Здавалось, що вони втратили майже всю пам’ять, після того, як Літаючі Машини Для Вбивства зруйнували справу їхнього життя. І тепер намагаються зібрати її з уламків, щоб заново завести механізм цього світу. Наче годинник.