ГЕРМАН:
Він лежав горілиць у спальні, усе ще під владою моторошної тиші, яку приніс зі свого сну, розуміючи, що більше не витримає. Накинув халат, взувся у капці й вийшов. Годинник у вітальні вдарив другу годину ночі. Залишалась година до того часу, коли в ночі настане злам і духи покинуть людські оселі, вступлять у тінь дерев й морок боліт. Герман дійшов до кінця коридору, де було довге й вузьке вікно. Надворі завжди світліше, бо за хмарами ховаються місяць і зірки. Він вірив у це з дитинства.
Герман зійшов сходами на кілька приступок униз і завернув до іншого коридору, що з’єднував дві половини будинку, й щиро зрадів, побачивши світлу смужку під дверима управителя.
— Вони всі мертві.
Богуш, який стежив, як Герман відчиняє двері до кабінету, кивнув.
— Сідай.
— Ви не розумієте, — сказав Герман. — Вони випили якусь отруту. Я теж міг там лишитися, але мені не вистачило.
— Навіщо отрута? У мене є добре вино.
Герман сів, склавши руки на колінах і трохи нахилившись уперед. Він чув, як Богуш розливає вино, відчував запах злежаного паперу й застарілого тютюнового диму, і все це було якесь приглушене й нереальне. Голова обважніла, в скронях стукало, язик пересох.
— Ну ж бо, випий, хлопче!
У приміщенні, де чаділи дві свічки, з яких треба було зняти нагар, вино здавалось чорним. Йому здавалось, що коли він торкнеться губами скла, воно хрусне й хрустітиме на зубах, наповнюючи рот кров’ю. Германа пересмикнуло. Він підвівся із зусиллям, намагаючись не дивитися на Богуша, чи хто б там не був, і почвалав до дверей.
— Гей, та ти, чоловіче, сновида! — присвиснув управитель і пішов услід за Германом, тримаючи в руці келих з вином. Дякувати Богу, той пішов просто до ліжка. Ноги самі його несли, а що там у нього в голові…
Богуш нахильці випив вино і перехрестився щирим католицьким хрестом.
Герман прокинувся від світла, що просочувалося крізь щілину між шторами, бо воно не лише освітило його обличчя, а й зігріло. Він умився, поголився сам, вдягнув свіжу сорочку. Здається, вночі йшов дощ.
Богуш читав газету, напевно, ту, що привіз із Кеніга ще три дні тому, й сказав:
— Як спалося?
— Добре, — спокійно відповів Герман.
Богуш розтулив рота і знову стулив, бо до їдальні впливла Фріда, схожа на корабель у своєму твердому накрохмаленому чепці, й заходилася розливати каву. Вона вже звикла до того, що Герман тут живе, і перестала його помічати. Особливістю цієї жінки було те, що кожен відчував, ніби щось не зробив для неї. Коли служниця вийшла, Фріда помітила Германа й спитала безцеремонно:
— Ну, то як, їдеш завтра на іменини до графині?
«Софія» — зблиснуло в напівсутені Германової душі, але, щоб затримати в собі надто летку сполуку почуттів, він знизав плечима:
— Не знаю.
— До графині ти мусиш поїхати.
— Дійсно, Германе, тобі треба розважитись. Ти занадто багато сидиш над паперами й рахунками, — заявив Богуш.
Герман від подиву ледь не впустив ложечку.
— Пусте, — мовив він швидко. — Я не втомився.
— Там будуть прогулянки на човнах і феєрверк.
— Я сама підберу гардероб для такої оказії.
«Вони що, мають мене за дітвака?» — подумав Герман і відповів недбало:
— Дякую.
— Камердинера ми не можемо собі дозволити, — зауважила економка.
— А баронесу теж запросили? — поцікавився Герман.
— Аякже! Фатальна жінка, — вигукнув Богуш. — От і познайомитесь тепер.
Фріда підібгала губи на знак презирства й процідила:
— Так, там будуть усі, навіть ті, кого б я, на твоєму, Германе, місці не прийняла б у своєму домі.
— А ми й так нікого не приймаємо.
— Звісно. У нас — жалоба. Через півроку вона закінчиться…
На обличчі економки було доволі виразно написано, як вона боїться, коли мине отих півроку.
— Як швидко плине час! — пробурмотів Богуш.
— Треба взяти з собою лакея. Дітріх завжди супроводжує в таких випадках.
Герман кивнув і підвівся перший.
— Германе! — покликала Фріда.
— Що?
— Нахились, будь ласка, до мене. Що це в тебе у волоссі, попіл?
Вона хотіла доторкнутися до Германової голови, але той різко випростався.
— Де?
Він провів рукою по волоссі й глянув на долоню: та була сіра.
— Я накажу приготувати ванну.
— То ти вчора був у кузні? — спитав Богуш. — Як там нога у старого Карла, зажила?
— Начебто, — збрехав Герман, геть спантеличений, бо не був у кузні. — Я хотів…