— Флора! Флора!
Офелія, подумав собі Герман, хоча такої сцени в «Гамлеті» не було, та й не видавалося, щоб ця панна збиралась після цього топитись. У Флори, богині весни й квітів, виявилось більше прихильників. Озирнувшись, Герман помітив нерозлучних Софію та Генріха, що саме підводились зі своїх місць. Бідний Генріх мав такий вигляд, наче хтось його щойно відчитав, але в очах у нього горів лиховісний вогонь. «Цього разу ви мене втримали, — говорили ці очі. — Але подивимося, що буде далі!» У ході його було щось брутальне, наче він гнав Софію поперед себе, штовхаючи її в спину. Герман змушений був відвернутись: не можна дивитись в очі агресивній звірюці, навіть коли ти її не боїшся. Чи ще хтось це помітив — він не знав. Зрештою, світські люди мають необхідний вишкіл, на відміну від нього.
Виходячи з зали, Герман кинув погляд на вазу біля дверей: вона була повна троянд, білих і червоних, омиваючи кожного, хто проходив, тонким ароматом. Графині він уже потрапив кілька разів на очі, виконавши свій обов’язок. Не те, щоб він був надокучливий, адже Герман збирався розважитись у цій святковій атмосфері, зняти напруження останніх днів. Він переходив з кімнати до кімнати, розкланюючись, пропускаючи дам вперед, доки не почалась вечеря. Йому довелося піклуватись про тоненьку чорняву даму років сорока, що приїхала з Марієнбурга. Герман звернув увагу на її обгризені нігті, й увесь напружився. Хто знає, що визріває в цій голівці з високою зачіскою, адже вона теж з родини Бідного Генріха. Хоча й не схожа на нього. Софія всміхнулась до нього непомітною, але теплою усмішкою. За такою усмішкою варто було приїхати сюди. А онде і баронеса, за два місця від графині — чорна дама в елегантному, як то кажуть, віці, з пальцями, унизаними каблучками.
А Софія — біла дама. Хоча цього разу вдягнена в ледь рожеву сукню. Герман крадькома милується дівчиною. Врода у неї не яскрава, не виклична, але обличчя випромінює світло. Від споглядання Софії він отримує естетичну й моральну насолоду. Герман переконує себе, що в його ставленні до неї нема нічого плотського, що він бачить у ній лише сестру, і, властиво, через це його турбує її доля. Вона вже нещаслива, а що буде після шлюбу… Надто піддатлива й співчутлива, тому її й використовують.
Германові завжди подобались жінки іншого типу, які посилали йому яскраві сигнали, провокуючи на безумство. Чужі дружини, в яких прокинулась спрага, відважні, рішучі, винахідливі. Він досі не думав про одруження ніколи, бо ледве сам себе утримував. Але тепер, після того, як життя його змінилось, він перебував у стані непевності, став надто вразливий. Софія дала йому зрозуміти, що жінка може стати другом і підтримкою. У нього виникла потреба не грати як у театрі драму почуттів, а просто розмовляти з жінкою. Йти удвох собі стежкою в гаю, пронизаною сонячним промінням, не метушитись серед громів та блискавок. Така стежка зараз була в нього перед очима, і він волів би йти нею удвох, а не самому. Бо коли сам, існує загроза здичавіння, особливо, коли в тебе немає справ і обов’язку. Він не вважав маєток своїм обов’язком, як, приміром, службу у війську. Не бачив сенсу в тому, щоб примножувати статки, бо не було для кого. Ті, з ким він був на руїнах міста, мали мету, однак нічого не зробили, щоб вона також стала і його метою. На це забракло часу. Вони всі мертві.
Герман навіть відчув щось схоже на гордість через те, що жоден з присутніх тут людей не здогадується про те, що він пережив. Це — лише його таємниця, бачення того, що колись трапиться з Кенігсбергом, до якого вони тягнуться, як бджоли до вулика, бо від цього міста залежить збут вирощеного на їхніх полях і виплеканого на пасовиськах. Вони не знають, що їх взаємний зв’язок буде порушено, знищено, і якщо вони не помруть одразу від вогненних куль, що падають з неба, то здичавіють і згаснуть в темних вогких закапелках. Але він не стане вдавати з себе провидця, як отой швед Сведенборг. Він мовчатиме. Можливо, Софія вислухала б його, якби була його, а не чужою нареченою.