28.03.2009
Незамерзаюче море вирішило долю Кенігсберга, а не «споконвічно слов’янські землі». Утім, про це вже ніхто не сперечається. І причина такого «гучного» штурму столиці Східної Пруссії полягала в тому, що потрібно було підготувати місто для переселенців з Росії. Тобто очистити від корінного населення. Типова практика провадження війни. Зруйнувати духовну ауру ворожого міста. Звільнення Львова і штурм Кенігсберга — два боки однієї медалі. Переселенців жорстко перевіряли на благонадійність. Проводився дуже ретельний відбір. Місцеве населення викидали на вулицю, а то були люди, які вціліли завдяки великому терпінню і мужності, й надто любили своє місто, щоб його покинути. Можна сказати, найкращі. Переселенці поводили себе по-різному: нахабно і скромно. Але всі вони були жертвами ідеології та сталінської кріпосної системи. У Львові відбувалось те саме. Я бувала в квартирах, де від колишніх мешканців залишились картини й меблі. Сюди поселяли не кожного. Треба було заслужити. Бути енкаведистом, господарником, офіцером, партійним бонзою і таке інше. Основній масі доводилось важко. Що станеться з нащадками переселенців — це вже залежало від міста, від потужності його скаліченої духовної аури. Алкоголізм, деградація в 90-х роках. Страх. І ні найменшого почуття сорому. Усю відповідальність брав на себе режим: «Нас послали і ми мусили підкоритись». Жертвою ідеології та системи бути значно зручніше.
Мені дуже імпонують слова польського мислителя Яна Кота: «Важливо не те, що з нами зробили, а те, що ми самі зробили з тим, що з нами зробили». Відома сентенція «Переможців не судять» належить до епохи варварства.
29.03.2009
Світ зісковзує вниз чи падає? Гілки світового дерева трухлявіють, листя обсипається, дерево перетворюється на стовп. Нещодавно я прочитала оповідання німецького письменника Бодо Узе «Свята Кунігунда в снігу», про прихід нацистів до влади. Характерною ознакою інфікації суспільства коричневою, червоною чи чорною чумою є знищення класичних моральних і духовних вартостей. У першу чергу. Ну, що ж, все це ми вже проходили. Але я згадала слова Достоєвського: «Что єсть ад? Страдание о том, что нельзя больше любить». Ні батьківщину, ні мову, ні іншу людину. Тільки зараз замість заборони — висміювання і приниження страждань. Якось чума увійшла в Кенігсберг і її легко було розпізнати. Де чума — там смерть. Але сьогодні ця краля посміхається з глянцевих палітурок у цілому світі, що зісковзує в пекло. Зло стало глобальним. А оскільки письменники віддаються словесній розпусті, Кенігсберг і Дрезден будуть знову й знову гинути. І коли музиканти, і філософи, і художники… Вони не розуміють, що людей слід готувати до пекла заздалегідь. Тоді, можливо, хтось і врятується. Кенігсбергу моєї душі, ти знаєш про що я…
30.03.2009
Зруйновані будівлі продовжують зберігати свій вигляд, лінії, обриси, прикраси.
Особливо це помітно весною, в примарному золотистому світлі, не забарвленому ще зеленим. Саме внутрішню форму, а не гниле нутро, заповнене жалюгідним ганчір’ям нікчемного існування. Геометрія — вічна. Наші уявлення про світ лише задля нашої зручності, а не заради істини. Тим часом триває зісковзування світу. На Кенігсберг було накладено біблійне прокляття «херем». На місто астрологів, математиків та філософів, що найстрашніше. Щоб увесь світ опинився в пеклі. Коли в 1943 році союзники разбомбили історичний центр міста, на руїнах з’явились якісь дивні люди, відчужені, мовчазні, які начебто втратили пам’ять. Вони щось шукали серед каміння, металу й обгорілого дерева. А потім пішли. Вони не були мешканцями міста. Вони з’явились нізвідки. Ніхто, крім них, здається, не розумів, що відбувається насправді. Але вони нічого не сказали, дозволивши місту руйнуватись надалі. Тому що цілий світ зісковзує. І зупинити руйнування можна, лише переживши всю глибину відчаю від безсилля.
31.03.2009
На робочому столі — фотографія зруйнованих будівель на березі ріки. Наче Венеція після глобальної війни. Опори мосту, руїни фасадів з віконними отворами. Мінімум для того, щоб уявити цілісність.
Щось подібне зараз у тій частині моєї свідомості, яку займає Кенігсберг. Але це ранкове містичне сяйво блідого сонця нагадує мені світло мого дитинства. Не трагедію війни. Війни, тобто її загрози, в моєму дитинстві вистачало. Якщо ми бачили в небі кілька військових вертольотів, сестри казали: «Це — війна». Тому мені часто снилось, як я втікаю в гори, до лісу. І обов’язково зустрічаю гарних людей, які заспокоюють моє дитяче серце. Потреба у захисті — дуже важлива потреба душі. Але я впевнена, що після стількох випробувань люди перестали потребувати захисту. Вони навчились жити без нього. Важко судити про людей у зовсім іншому вимірі. Я прочитала дві біографічні статті про Канта, ніби про двох різних людей. І факти зовсім інші. Та ж сама будівля зі збереженим фасадом або опори, що залишились від мосту через Прегель.