Але світло, бліде світло від сонця, що сховалось, більш матеріальне. Треба дивитись на світло.
01.04.2009
Страждання Крейслера. Проекція із Кенігсберга на світ, де лишень Пруссія і нічого більше. Милий серцю німецький романтизм. Культура почуттів, втрачена навіки. Втікаючи з Кенігсберга, Гофман потрапив у той самий Кенігсберг, створюючи його знову і знову. І в Південній Америці він також створив його. Але, як буває завжди, залишаються після нас не камінь, не великі творіння, а наше намагання збагнути, де ж ми перебуваємо і навіщо. Надто пізно ми починаємо замислюватися над нашим призначенням. І з часом мотиви наших вчинків дедалі важче зрозуміти чужим людям. Екскурсія по визначних місцях — ось що їм доведеться побачити. Не варто їхати до Кенігсберга задля могили Канта, собору й виробів із бурштину.
05.04.2009
Поїхати кудись далеко, щоб втекти від власних думок, викинути зі свідомості все зайве. Старий випробуваний рецепт. Першої ж ночі я прокинулась від потріскування в кімнаті й побачила іскри в подовжувачі. А якби прокинулась пізніше? Від страху в мені виринуло те, що я підсвідомо шукала, — форма. Якби я не читала перед сном «Золотий горнець» Гофмана, форма була б іншою. Найважливіше — бути чесною стосовно форми. Вона повинна бути природною для тебе, щоб можна було її наповнити належним змістом. Я майже придумала назву роману. Моє приручення Кенігсберга-Калінінграда йде повільно. Іноді я навіть дихаю цим вогким повітрям, відчуваю запах диму. Згадала Кортасарове «Усі вогні — це вогонь», про людей, які згоряють живцем і їм сниться, що їх приносять у жертву ацтеки. Все-таки добре не вміти контролювати свої сни, тільки у випадку небезпеки тікати з них. Моє справжнє життя — це сни. І вони мені допоможуть. І вже незабаром Кенігсберг озветься на мій поклик.
06.04.2009
У 1947 році в Калінінграді служив брат моєї мами Іван. Він був водієм. Дядьку моєму вже за 8о, і він ніколи не розповідав про Калінінград. Коли я його спитала, він кивнув: «Так, служив». І на обличчі в нього з’явився розгублений вираз. Так що тепер уже пізно розпитувати. Але я можу собі це уявити. Адже про те, що тут діялось після війни, розповідають уже давно. Про божевільного майора НКВД, який, зустрівши когось із селян, міг запхнути людині в рот дуло пістолета, щоб налякати. Іноді пістолет стріляв. Потім його вбили повстанці. Раніше, на горах вздовж ріки, по дорозі в село, де я народилась і прожила перші три роки життя, була Хресна дорога. Дев’ять станцій на шляху до Голгофи. Але чомусь найстрашнішою для мене була розповідь про лісника, якого вбили і закопали в лісі. Ніхто не знайшов його тіла. ЗНИКНЕННЯ — ось що найбільш жорстоке стосовно мертвих. Гірше може бути лише страждання від втрати імені. По-дурному було міняти ім’я Кенігсберга. Цікаво, як назвали б Дрезден? Здається ніхто не досліджував містичної складової ідеології сталінізму.
07.04.2009
Час прибирає свідків злочинів незгірше ніж кілер. І злочинців також. А потім історики роблять те, що потрібно тій чи іншій ідеології. А коли немає ідеології, що тоді? Цікаве питання. Тоді все одно мусять бути чиїсь інтереси. Вісімсот років людство слухало брехню про катарів, які самі себе називали «добрими християнами», ніколи не брехали, не обдурювали, не вбивали. Їх вважали збоченцями, приписували неймовірні зв’язки з маніхейством, тамплієрами. Недавно, уже після того, як з’явилось багато чесних наукових досліджень, я побачила маячню якогось британця, де в одну купу були звалені тамплієри, катари і масони. Правда не приваблює так, як брехня.
Те саме відбувається з історією Пруссії. Суспільству нецікава історія цієї незвичайної держави, яка упродовж тривалого часу була справжнім духовним центром Європи. Пруссія для широкого загалу — муштра і деспотизм.
Якби Пруссія існувала досі, світ зараз, можливо, не зісковзував би так швидко у прірву морального й культурного розкладу.