Жодної завершальної сповіді. Головний урок життя — працювати, отримуючи від цього втіху. Людина, що не зазнала цієї втіхи, переступає через поріг смерті з відчаєм і невдоволенням. Вона ніколи не промовить наостанок: «Усе добре».
11.05.2009
Пан Кант у вигляді хмаринки над Кенігсбергом. Усе важке залишилось в скринях, усе легке належить мешканцям цього славного міста, що з благоговінням дивляться зараз на небо. Одна мить — погляди важчають, опускаються з неба на бруківку. Життя продовжується. Кант пішов, і бог знає, що трапиться з його філософським спадком. Може, зануриться в Лету. Ніхто зараз не знає, що місто буде зруйноване, пограбоване і втратить ім’я. Навіть Кант, звільнений від фізичної оболонки.
12.05.2009
Невміння мислити, свобода мислити — про це у XVI столітті писав Монтень. Через два століття в епоху Просвітництва про це сміливо й відкрито заговорив Кант. Обидва філософи вважають уміння мислити найморальнішим вчинком. У наш час масової культури про це потрібно також заговорити, бо світ споживає чужі думки й геть розледачів. Але найсумніше, що високі думки висміюють. Тема призначення людини повторюється лише в творах на релігійну тематику.
Канта ховали без священика, і нікого в Кенігсберзі це не шокувало. Думка Канта літала надто високо, щоб ритуал мав якесь значення. Утім, в іншій, католицькій країні такого б не трапилось. Без протестантизму в його кращих проявах Просвітництво просто не змогло б виникнути.
Але думка, що віддається розпусті, не може бути вільною.
13.05.2009
Випадковість стає необхідністю. Потребою весь час думати про місто, де мене ніколи не було. І в той же час я там уже є, коли вимовляю три магічні «К»: Кенігсберг, Кант, Книга. Мене охоплює містичне почуття причетності до цього; все, що трапиться знайти, вплітається в тканину думок та образів, потрібних для відтворення загальної картини. Привиди Кенігсберга, його золото, срібло, янтар мене не цікавлять. Але вовк, що ховається в підземеллі від артилерійського обстрілу, крик ворона, що летить над сніговою рівниною, всіяною трупами корів та людей, — це я бачу дуже чітко.
17.05.2009
Колись мені вдалося зібрати докупи власні сни й побудувати сюжет. Але то були мої сни. Тепер я ставлюсь до снів у літературі більш критично.
Дівчинка-переселенка, яка б’є шибки в уцілілих будинках. Звідки в неї злість? Що вона пережила, перш ніж потрапила до Кенігсберга? Чи це примітивна ненависть, навіяна пропагандою? Утім, мене цікавить не ця дівчинка. А ненависть, образа, страх іншої. Це важче зрозуміти, адже ненависть схована під шаром провини.
Як у Біблії: одні сіяли, інші зібрали врожай. Чи почували себе ті інші мародерами? Чи, навпаки, господарями?
18.05.2009
Гарний сон — завжди цілющий. Особливо у важкі часи. Все менше надії, що мені вдасться цього року поїхати в Калінінград, але, можливо, саме це допоможе мені написати книгу. Чим більший тиск, тим більший опір. Хтось, чиї кості давно спочили в мирі, чи не в мирі, бажає, щоб я її написала. Годинник заведено. Справжній механічний годинник, а не електроніка, яка, впавши додолу, повертається на кілька років назад. Механічний годинник просто завмирає і чекає. І нам обом потрібно терпіння. Ще не прозвучала уві сні перша фраза.
19.05.2009
Розорення Кенігсберга. Після війни місто нагадувало звалище, звідки можна було цупити все, що завгодно: зброю, золото, меблі, цеглу. Виявляється, центр Мінська був відбудований з кенігсберзької цегли. Велика мародерня, та й зараз тут чимало шукачів скарбів.
Раніше найбільш цінувались харчі, сховані колишніми господарями, нині — предмети окультизму.
Але хіба нікому не спадало на думку, що не треба вивозити усе з міста? Не можна залишати його порожнім. Захланність і байдужість — ось що залишилось у колись славному місті, в’ївшись наче іржа й кіптява в те, що не можна винести.
20.05.2009
Хтось волів би бачити старі міста застиглими наче муху в бурштині. Любов до мертвого і зручна і пристойна, й навіть викликає заздрість у тих, хто не має любих небіжчиків. Я мешкаю в місті, яке відвідують натовпи туристів, але чиє серце повільно холоне. Утім, це не моє рідне місто. У мене немає рідного міста взагалі. Я мрію коли-небудь знайти собі більш тихий прихисток.