Однак я завжди буду спроможна оцінити красу живого міста, де все постійно змінюється. Міста зі зміщеним на околицю серцем.
21.05.2009
Доводиться йти по коліна в попелі, клапті сажі осідають на плечах. Може, це сніг, ні, сніг важчий. Усе просоталося димом. Повітря, здається, завжди було каламутним. Частинки зруйнованої світобудови, що називається Кенігсберг. Вавилонську вежу відбудують знову. Та що б не побудували на цьому місці, воно зберігатиме минуле, якого з часом ставатиме дедалі більше. Те, що прагнуть знищити, отримує величезний заряд енергії.
Це втішає. Втішання історією. Але зараз хотілося б стерильності білого поля, як хірургічного стола, на якому в тебе нарешті заберуть біль і страх.
22.05.2009
Біла стерильна чистота, в якій нема теперішнього — чи не це, власне, й потрібно? Навіщо воювати з минулим, лякатися майбутнього — якщо їх уже немає і ще нема? Так воно й було б, якби час був таким, яким ми його звикли уявляти. Але час — це вічне пекло, звідки один лиш вихід: біла стерильність порожнечі.
23.05.2009
Життя Кете Кольвіц, на очах якої відбулися дві світові війни. Її старість була затьмарена вигнанням з Берліна. Нацистам не сподобались картини художниці. Кольвіц народилась у Кенігсберзі, померла в Марбурзі. Небога поклала на свіжий горбик могили одну-єдину зелену гілочку. На похорон крім неї не прийшов ніхто.
24.05.2009
Травень — місяць руйнування і божевілля. Депортація, грабунки, страждання в травні 1945 року. Особисто для мене травень — найважчий і найтрагічніший місяць. Коли дивишся на розквіт природи і думаєш: навіщо воно мені? Розірваність буття, і в розриві жива кривава рана.
25.05.2009
Усі газетні вирізки прочитано й складено. Що далі? Тінь я знайшла, тепер потрібно відшукати тіло, що її відкидає. Жасмин. У Кенігсберзі було дуже багато жасмину. Цей запах привів мене до нього. Пам’ятаю, як у дитинстві нас везли вантажівкою на змагання, як ми їхали через місто, щойно омите дощем. Бузок, жасмин і магнолії, що височіли над садами. Дорогою йшов хлопчик, що належав цьому світу. Він належав світу Бруно Шульца та Мірча Еліаде. Досі не можу забути його зосереджене похмуре обличчя. І власну тугу за красою, і тим, що я не можу йти зараз вологою бруківкою. Світ так і непізнаний — він уже не існує.
26.05.2009
Мені доведеться прокласти власний шлях у двох містах: у цьому, що зараз, і в тому, яке було перед тим, як… Два фільми — про сучасний Калінінград і про руйнування Кенігсберга. Щоб віднайти щілину між часами.
Людина обіймає дерево і каже до нього: «Ми обоє чимало зазнали. Ми знаємо, що таке сягнути корінням пекла і продовжувати зеленіти всупереч отруйному полум’ю».
Русалонька з Кенігсберга, якій доведеться багато років ходити босоніж по гострому камінні людського світу.
27.05.2009
Учора прийшла звістка з Калінінграда — стаття про маєток друзів Канта — Капустігаль. Досить було лише глянути на понурі світлини того, чим стало нині найаристократичніше передмістя Кенігсберга. Та я раптом подумала — це минеться. Як минає все на світі. Ми так переконані в тривалості архітектури, бо прив’язуємо її до свого куцого віку й квартирного питання. Але ж дім, у якому я зараз мешкаю, не простоїть і ста років. Звісно ж, не простоїть. Напевно, люди, які жили в будинках XVII століття, по-іншому сприймали час і простір. Вони відчували вібрацію каменю й цегли. А що відчуває кенігсберзька цегла в Мінську?
28.05.2009
Сьогодні приснився сон про дім, який мені не належав. Перлини, зашиті в шторах, повно чужих речей. Я спершу зраділа, що зможу вижити. Але потім раптом почала думати, як би знайти власників чи хоча б спадкоємців й віддати їм усе. Уві сні я вибудувала логічний ланцюг пошуків і мені відразу стало легше на серці.
Це через те, що я читала про переселенців у Калінінграді. Цікаво, чи думав хтось з них, щоб повернути бодай деякі речі? Адже навіть зараз можна відшукати сліди депортованих.
30.05.2009
Передостанній день весни. Напевно, по всій Західній Європі так само холодно і вогко. І в Калінінграді також туман. Шукала в інтернеті додаткову інформацію, заходила все далі й далі, але знайшла те, що знаходила раніше. Ніби йдеш по довгому тунелю, яким їздять потяги, і весь час обертаєшся: чи нема чогось позаду. Є початок і кінець у всьому. Це не може не тішити.