31.07.2009
Уявила собі вчора в лісі, що місто поблизу — Кенігсберг. Дивне відчуття, ніби я й справді наблизилась до цього міста, тим більше, що ліс наче після бомбардування: ями, траншеї, скалічені дерева. В який жахливий час ми живемо! Поганьблення всього святого, загибель мистецтва, знущання над природою. І цілковита байдужість мурашок, що тягнуть здобич до власних нірок.
Відчуженню передує зречення. Все одно, що за місто на заході, аби лиш у ньому був закуток для тебе.
01.08.2009
Не можу забути вивернуте коріння дерев у лісі, ями, де під тонким шаром листя і глини — білий морський пісок. Мільйони років тому тут було море.
Під тонким шаром буденності в кожній людині море почуттів, де розчинена сіль його досвіду.
Здається, я починаю будувати Новий Кенігсберг у тому небезпечному приміському лісі. Погляд мій весь час звернено у той бік: траса, за нею біла дорога, склади, кущі, букові дерева, всюди розкидане сміття. У заростях навіть підземелля, схожі на бункери. Постіндустріальні часи, вони, здається, тепер триватимуть вічно.
02.08.2009
Куди ж мені сьогодні вирушити? В Кенігсберг 1845 року чи, нехай, 44-го. Там немає ні Канта, ні Гофмана, та я й не їх шукатиму, а якийсь дім. Він має бути на вузенькій вуличці, подібній до криниці. Сонце туди ніколи не потрапляє, і на нижніх поверхах не ростуть квіти. Життя там бліде й сухотне. Починається століття сухот. Зранку надривний кашель якоїсь дитини з ангельським обличчям. В’їдливе ковзання коліс візка вугляра по бруківці, стогін голубів на даху, потім стукіт дерев’яних черевиків по сходах. Для того, хто мешкає в цьому будинку, кожен звук має конкретного адресата, для випадкового перехожого — типовий музичний супровід ранку. Ці звуки чути по всій Європі.
У мене ж тут — лише спів пташок і віддалений шум машин. Дерева розмахують безладно руками, як капельмейстер Крейслер. Не виходь, не йди нікуди, бо це виявиться знову не те місто, яке так гарно пишалось на обрії, виставивши напоказ усі башти, флюгери й шпичасті верхівки. Тобі не вдасться притягнути сюди ще й резиденцію прусських королів. Тільки звуки людського побуту й вікна, що були колись єдиною розвагою старих та дітей, ну й, звісно, молодих дівчат на порі.
03.08.2009
Ранок і гроза. Як давно не було такого. Повоювавши зранку, можна, взятись за мирні справи. Учора почала писати третій розділ і виявила, що дві відьми з «Макбета» у мене вже є. Залишилось знайти ще одну. А може, це все-таки Парки?
Треба знову повертатися до пруської міфології. У ній — головне. Це початок початку Кенігсберга.
Пружина так стистута, що боляче тримати її в руках. А випустиш — болітиме ще більше. Тому пишу дуже мало і швидко втомлююсь. Доводиться стримувати себе, щоб слова не вирвались і не накоїли лиха. Невже це справді мій останній роман? Останні чари.
05.08.2009
Дорожна карта тевтонських лицарів. Вони будували замки в Трансильванії у XIII столітті, допомагали угорському королю Андрію позбутися половців, потім він же їх і прогнав, а після цього вирушили завойовувати Балтику. Там вони так само будували замки, називаючи тими самими іменами, наприклад Марієнбург. А тим часом у Польщу й Трансильванію увірвались орди монголо-татар, і не було кому їх захищати. Я не очікувала, що довідаюсь про замки-двійники, як не здогадувалась раніше про існування Нового Кенігсберга. Люди приходять зі своїми порядками в чужий край — ось так і відбувається глобалізація світу.
09.08.2009
Письменник не повинен відновлювати минуле, а створювати нову реальність, переносячи туди декілька старих речей, непримітних, однак пам’ятних. Костюмована процесія на чолі з автором, вирядженим у старі лахи, — це так нудно. Або старосвітська мова, важко зрозуміла й пихата.
Попіл, темна вода Прегеля, битва пахощів жасмину й бузку, гуркіт танків, ніби грім небесний…
10.08.2009
Не збрехати пам’яті значно важливіше, ніж відтворення так званого колориту. Він буде сам проявлятися, незалежно від задуму. Учора я вирушила до Кенігсберга, не замислюючись, і мої подорожні нотатки раптом наповнились зустрічним вітром. Мене цікавили почуття чоловіка, якого в дитинстві разом з матір’ю відкинуло місто, бо вони були бідними. Через те йому шпилі кірх видались наче занурені в оцет, через що повільно розчинялись. Іти навмання — найкращий шлях. У місті, як і в лісі, потрібна інтуїція. Правила легко можуть маніпулювати людиною.