26.08.2009
Доводиться зустрічатись з людьми, чия уява мертва, а розум працює лише в одному напрямку. Людину без фантазії важко назвати людиною. Це — інша раса. Фантазія нагадує філософський камінь: вона трансформує матерію, хоча нічого з нічого створити не може. І якщо вона зникає, світ висихає наче пустеля.
Крім здатності нестандартно мислити та фантазувати, потрібно ще й досягнути певного рівня мистецької правди, яка завжди співвідноситься з особистістю автора. Він не може брехати самому собі.
27.08.2009
Хоч там як, але місто не може бути суб’єктом, тобто може бути, але лише в уяві. Жодне місто не здатне проіснувати настільки довго, щоб перетворитися у мислячу істоту, здатну самостійно діяти. Щось подібне пробував собі уявити Кліффорд Саймак у романі «Місто». Але мені здається, що наслідки подібних фантазій можуть виявитися не для людського розуму. Так званий дух міста — це лише дрібний демон, схильний до ошуканства. Не можна допускати його до якихось серйозних справ.
29.08.2009
Втеча в колесі долі від самої долі. Міста оточені невидимим кільцем. Ще тісніше кільце побуту. Ще тісніше кільце внутрішнього самоконтролю. Який сенс у цьому? Чому кожна жива істота прикріплена до певної території? Форма кола не дає їй шансів вирватися за межі, лише увійти в нове коло, ширше або вужче, де вона прагнутиме опинитися в центрі. І це називається символом досконалості…
Чи не таке саме відчуття виникло у Канта, і він захотів створити іншу форму досконалості, не розширюючи кіл, а звужуючи їх до безкінечності? І стержень долі став просто скалкою в пальці. Мине ще багато часу, перш ніж ми відчуємо біль, який відчував філософ з Кенігсберга.
31.08.2009
Маю надію, що осінь нарешті вирве мене з тієї затхлої атмосфери літа і наповнить дім свіжим повітрям. Відсутність самодисципліни, що не давала повноцінно працювати ціле літо, з’явиться знову, і я нарешті більшменш регулярно навідуватиму Кенігсберг. Просто відчуваю його поклик, зелений зошит докірливо позирає на мене з хлібниці, вирізки з газет надійно сховані від котів, а я все думаю, чи зможу я доповнити згодом текст вкрай необхідними історичними деталями, чи нишпорити зараз по книгах. Але час у місті пролітає так швидко.
Весь час думаю про кенігсберзькі марципани, які вони. А заразом і про мигдаль. Смак дитинства, обірваного війною. Майже як у Пруста — тістечко «мадлен». У цьому щось є, чи, точніше, було. Риба, марципани, криваве кенігсберзьке вино і поля з рівними рядками картоплі. Яка там земля під Кенігсбергом?
01.09.2009
Не можна нав’язувати людині-письменнику позитив, апелюючи до його відповідальності за читачевий спокій. А як часто це роблять критики і самі читачі. Про мистецтво досягати катарсису ніхто не згадує. Той же «Гамлет» страшенно депресивний, однак ніхто цього не відчуває. Коли письменник створює повнокровний образ, не мають значення сюжет і фінал твору. Позитив чи негатив — це до Дейла Карнегі, який навчив усіх посміхатися. Мені розповідали про одного американця. «Як Ваша дочка?» — питають його. А він шкіриться: «Померла!». «Все гаразд», — ще одна коронна фраза з американських фільмів-жахів.
Не люблю, коли коментують мої тексти з точки зору позитиву чи негативу. У людині є внутрішнє світло, яке повинне проступати в темряві. Це знак її свободи й незалежності.
02.09.2009
Ми переходимо через реальні мости, не розуміючи символіки цього дійства. У пори року, у пори життя. Перехід через міст завжди хвилює, його відсутність викликає розпач. Я мало над цим думала, але вчора чомусь згадала малюнок — проект моста через Берінгову протоку. Цього моста не існує, але його зображення таке реальне. Не існує більше дерев’яного моста в Урожі, але я продовжую ним ходити. І, само собою, виникають асоціації з Кенігсбергом, мостами, які були колись і є тепер. Вони так само дуже реальні. «Якби Г. знав, що в XX сторіччі не існуватиме моста, по якому він їде зараз, він думав би зараз про цей міст, присвятив би йому щонайпильнішу увагу, замість того, щоб думати про речі, які існуватимуть завжди, наприклад масове цвітіння бузини, вкритої шпанськими мушками». Цієї фрази нема в романі. Вона щойно себе створила. А мені час йти.
04.09.2009
Ось і дощі прийшли до нас. Я вчора увечері думала про те, кто кого створює: я своїх персонажів, чи вони мене. Нічого дивного, що вони вже ходять по світі й часом я їх зустрічаю, хоча не завжди вони мене впізнають. А коли пізнають ближче, нічого доброго з того не виходить. Себе мені чомусь більше шкода, ніж їх. Бо я одна, а їх багато. І час втікає, хоч порозбивай усі годинники на світі.