Я живу в змінному ритмі, а тому реальність багатошарова. Усі ці шари добре видно, я відділяю їх силою волі, й могла би навіть позначити іншим кольором залежно від швидкості часу, в якому вони відбуваються. Важливо те, що ми відчуваємо, і наші дії, коли отаке відбувається. Реальність сну чи мистецького твору завжди значно багатша, бо тоді ми більш спостережливі й уважніші до панорами, що розгортається перед нами.
25.11.2009
Місто я завжди бачу збоку, на відстані. Його межі мають бути чітко окреслені, і за них не варто переступати. Коли місто надмірно розростається, воно гине.
Добре, коли є природні межі, тоді місто може існувати вічно. Взагалі міська культура зараз визначається рівнем комфорту, а не безпеки. Комфорт завжди обертається залежністю. Коли трапляється якась катастрофа, здичавіння набуває найбільш звироднілих форм. Тому треба покинути місто якнайшвидше. У мене в романі — дві моделі поведінки людини в умовах гинучого міста. Перша модель — втеча. Друга модель — тяжіння до центру, до серця міста. Ситуація нереальна і незрозуміла, своєрідний акт самогубства. Але вона дає можливість краще пізнати людський феномен. Поки що я тільки наближаюся до цього, і треба наближатися дуже обережно.
01.12.2009
Учора Місяць був оточений райдужним сяйвом, незвично великим. Ніколи такого не бачила. Я так рідко буваю увечері на вулиці. На селі завжди ближче до неба і повітря там наче ріка — тече, переливається, топить тебе… А тут світ завис у дротяній клітці, усюди залізні прути, дроти. За стільки років життя у місті я так і не звикла до того, що кожного ранку просуваєш руку через ґрати, проходиш між ґратами, і писати можеш лише про це. Я мала би відчувати по-іншому руйнування міста — не як катастрофу, а як звільнення. Як внутрішнє звільнення від холодного металу існування. Тому у випадку з Кенігсбергом постійно доводиться ніби перебувати за його межами, де більше простору. Так легше уникнути театральності й декорацій і легше проникати в світ символів, у які легко перетворюється кожна річ. Кенігсберг — це книга символів, яку читати може кожен, незалежно від мови й місцяперебування.
02.12.2009
Якщо письменник сам природний, він бачить обриси подій і зв’язок між ними в тумані буття. Навіть розважаючись, він поводить себе гідно й мудро. Творчість завжди була дарунком богів, а не ремеслом.
03.12.2009
Зараз у мене немає потреби створювати окремі світи й шукати в них притулку. Досить вежі, підземелля, лабіринту чи просто стіни. Цей період уже минув, як минає дитинство. Тепер я створюю світ з речей, що мають назви, на них натрапити може кожен. Це як цегла й каміння Кенігсберга, які вивезли за сотні кілометрів і збудували з них цілі вулиці. Про це я не писатиму в романі, але воно буде присутнє в ньому як мотив, наспів чи, можливо, прихована цитата. Про місто треба писати як про людину, не звертаючи уваги на її зовнішність, не відволікаючись на деталі. І добре при цьому не думати, як це сприймуть згодом. Бо може пройти багато часу, перш ніж хтось це зрозуміє.
04.12.2009
Для кожного часу є свій пакет питань. У теперішньому пакеті немає питань про сенс життя, про істину, про те, чи можна позбутись екзистенційного відчаю. Основні питання: як досягнути успіху й стати вродливими та багатими. Егоїзм під виглядом індивідуалізму виявився пасткою, альтруїзм збещещеним брехнею і злодійством. Турист на тлі Тадж-Махалу або людина за святковим столом — портрети нашого сучасника. Чи він щасливий? Так, як щасливий ситий звір у клітці.
05.12.2009
Пробувала уявити собі лабіринт. Класична картина блукання: якийсь час ходиш по колу, а потім обов’язково знаходиш вихід. Казка «Гензель і Гретель» або «Кресало». Коли вихід більш небезпечний, ніж лабіринт. Як кожний новий світ. Подолати поріг внутрішньої кризи і мені доведеться. Я завжди переживаю разом з моїми персонажами. Ми створюємо самі собі кризу, але суть наша і доля від цього не змінюються. Надто короткий відтинок, що веде до виходу з лабіринту. Де не буде більш нічого, крім розпаду свідомості й розпилення душі.