Курт Воннеґут
Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!
Ця книжка є художнім твором. Імена, персонажі, місця й епізоди є або плодом авторської уяви, або взяті з інших художніх творів. Будь-яка схожість з реальними людьми, живими чи мертвими, подіями чи місцевостями цілком випадкова.
Пам’яті Фібі Герті, яка втішала мене в Індіанаполісі — під час Великої депресії
Хайби випробував він мене, мов те золото, вийду.
Пролог
Фраза «Сніданок чемпіонів» — зареєстрована торговельна марка корпорації «Дженерал Міллз» для коробки пластівців на сніданок. Використання ідентичної фрази для титулу цієї книжки не має на меті засвідчити будь-яку асоціацію з «Дженерал Міллз» або їхнє спонсорство, ані не має на меті очорнити їхній якісний продукт.
Фібі Герті, тієї особи, котрій присвячена ця книжка, уже, як то кажуть, немає серед живих. Я познайомився з нею в кінці Великої депресії, коли вона овдовіла і жила в Індіанаполісі. Мені було років шістнадцять, їй — близько сорока.
Вона була багатою, але ціле своє доросле життя щодня ходила на роботу, тож працювала і далі. Вона вела колонку з тверезими і дотепними порадами для безнадійно закоханих в індіанаполіській «Таймз», добрій газеті, яка на сьогодні вже не існує.
Не існує.
Вона писала рекламки для «Компанії Вільяма Г. Блока», універмаґу, що все ще процвітає в будівлі, яку спроєктував мій батько. Вона написала це оголошення для осіннього розпродажу солом’яних капелюшків: «За таку ціну можете згодувати їх своєму коневі і підживити ними троянди».
Фібі Герті найняла мене писати оголошення про підлітковий одяг. Я мусив носити одяг, який розхвалював. Це входило до моїх обов’язків. І я подружився з двома її синами, моїми однолітками. Я постійно висиджував у них вдома.
Вона відверто говорила зі мною і зі своїми синами, і з нашими дівчатами, коли ми їх приводили додому. З нею було весело. З нею я чувся вільним. Вона навчила нас нешанобливо говорити не лише про секс, але й про американську історію і відомих героїв, про розподіл багатства, про школу, про все.
Нині я заробляю на життя нешанобливим поводженням. У цьому я незграбний. Я все намагаюся імітувати нешанобливість, що була такою ґраційною у Фібі Герті. Тепер я думаю, що ґраційність їй вдавалася легше, ніж мені, через настрій Великої депресії. Вона вірила в те, у що вірило багато американців: що народ буде щасливим, справедливим і розумним, коли настане економічне процвітання.
Я вже більше не чую цього слова: «Процвітання». Колись воно було синонімом «Раю». А Фібі Герті змогла повірити, що нешанобливість, яку вона радила, створить американський рай.
Нині нешанобливість в її стилі стала модною. Але вже ніхто не вірить у новий американський рай. Мені дійсно бракує Фібі Герті.
Тепер щодо моєї підозри, яку я викладаю в цій книжці, наче людські істоти є роботами, машинами: слід зауважити, що в часи мого дитинства люди, здебільшого чоловіки, які страждали від локомоторної атаксії, характерної для останніх стадій сифілісу, були звичним явищем у центрі Індіанаполіса і серед натовпу біля цирку.
Ці люди були заражені хижими маленькими буравчиками, яких можна було розгледіти лише під мікроскопом. Хребці таких хворих спаювалися докупи після того, як буравчики виїдали між ними всю тканину. Сифілітики мали дуже величний вигляд — виструнчені, погляд просто перед собою.
Одного разу я бачив сифілітика, який стояв на розі вулиць Меридіан і Вашинґтон, під навислим годинником, який спроєктував мій батько. Місцеві називали це перехрестя «Роздоріжжя Америки».
Стоячи на Роздоріжжі Америки, цей хворий чоловік напружено думав про те, як відірвати свої ноги від бордюру і перебратись через вулицю Вашинґтон. Він злегка тремтів, мовби всередині в нього на холостому ходу крутився моторчик. Ось його проблема: частини його мозку, де народжувалися інструкції для ніг, наживо виїдали буравчики. Дроти, по яких мали надходити інструкції, уже втратили ізоляцію або були наскрізь проїдені. Перемикачі на шляху спаялися — у положенні вимкнуто або ввімкнуто.
Цей чоловік здавався дуже, дуже старим, хоч йому було, мабуть, лише тридцять. Він усе думав і думав. А тоді хвицнув ногою двічі, мов танцівниця в кабаре.
Мені, хлопчику, він тоді справді здавався машиною.
Я схильний думати про людських істот як про велетенські ґумові трубки, в яких бурлять хімічні реакції. Коли я був хлопчиком, я бачив багато людей із зобом. Те саме бачив Двейн Гувер, дилер «понтіаків», який є головним героєм цієї книжки. Ці нещасні земляни мали такі розбухлі щитовидні залози, що здавалося, ніби в їхньому горлі росли цукіні.