Але до зустрічі з Кілґором Траутом Двейн не був таким уже дивним. Його поведінка на людях цілком вкладалася в рамки прийнятних дій, переконань і розмов у Мідленд-Сіті. Найближча до нього особа, Франсін Пефко, його біла секретарка і коханка, сказала, що Двейн наче ставав дедалі щасливішим цілий місяць до того, як на людях перетворився на маніяка.
— Я все думала, — казала вона газетному репортерові, лежачи у шпитальному ліжку, — що він нарешті поправляється після самогубства дружини.
Франсін працювала на головному Двейновому підприємстві, а саме в «Парку понтіаків Двейна Гувера біля одинадцятого виїзду», розташованому зовсім неподалік маґістралі, поруч з новим готелем «Голідей Інн».
Ось чому Франсін подумала, що він ставав щасливішим: Двейн почав співати пісні, популярні в його молодості, такі як «Старий ліхтарник», і «Тіпі-тіпі-тін», і «Блакитний місяць», «Міцні обійми» і таке інше. Раніше Двейн ніколи не співав. Тепер він це робив голосно, сидячи за своїм столом, коли демонстрував для клієнта нову машину, коли спостерігав за роботою механіка. Одного дня він голосно співав, йдучи вестибюлем нового «Голідей Інн», усміхаючись і жестикулюючи до людей, так наче його найняли співати їм на втіху. Але ніхто й не подумав, що це обов’язково є натяком на психічний розлад, — і зокрема тому, що Двейн володів частиною готелю.
Чорний водій автобуса і чорний офіціант обговорили його спів.
— Послухай, як співає, — сказав водій.
— Мав би я стільки, як він, також би співав, — відповів офіціант.
Єдиний, хто уголос сказав, що Двейн божеволіє, був білий менеджер з продажів в аґенції «понтіаків» на ім’я Гаррі Лесабр. За тиждень до того, як Двейн збожеволів, Гаррі сказав Франсін Пефко:
— На Двейна щось найшло. Раніше він був такий милий. Він уже не видається мені таким милим.
Гаррі знав Двейна краще за будь-кого. Він двадцять років працював з Двейном. Він прийшов до нього, коли аґенція була на самій межі з негритоським районом міста. Негритос — це людська істота з чорною шкірою.
— Я знаю його так, як солдат на війні знає свого товариша, — сказав Гаррі. — Раніше, коли аґенція була на Джефферсон-стріт, ми щодня ризикували своїм життям. Нас затримували в середньому чотирнадцять разів на рік. І повірте мені, сьогоднішній Двейн є Двейном, якого я ніколи не бачив.
Слова про грабіжницькі напади були правдою. Саме тому Двейн так дешево купив аґенцію «понтіаків». Білі були єдиними людьми з достатніми сумами, які могли купити нові автомобілі, за винятком кількох чорних злочинців, які завжди хотіли «кадилаків». І білі боялися навіть підходити до Джефферсон-стріт.
Ось де взяв гроші Двейн на купівлю аґенції: він позичив їх у Національному банку округу Мідленд. Як заставу він виклав акції компанії, яка тоді називалася «Збройна компанія Мідленд-Сіті». Пізніше вона змінилася на «Баррітрон Лімітед». Коли Двейн вперше купував акції, в часи Великої депресії, компанія називалася «Американська корпорація Робо-Меджик».
Упродовж років назва компанії постійно змінювалася, тому що дуже змінювалася природа її діяльності. Але правління компанії зберігало своє перше гасло — як у старі добрі часи. Гасло було таке:
Слухайте:
Гаррі Лесабр сказав Франсін:
— Коли чоловік побував у боях з іншим чоловіком, він стає помічати найменші зміни в характері друга, і Двейн змінився. Іди спитай Вернона Ґарра.
Вернон Ґарр — білий, механік — був єдиним, крім Гаррі, співробітником, який працював з Двейном до переїзду аґенції на автомаґістраль. Сталося так, що Вернон мав проблеми в сім’ї. Його дружина, Мері, страждала на шизофренію, тож Вернон не помітив, змінився Двейн чи ні. Вернонова дружина була переконана, що Вернон намагається перетворити її мозок на плутоній.
Гаррі Лесабр мав право говорити про бої. Він побував у справжніх боях на війні. Двейн ніколи не був у боях. Однак під час Другої світової війни він був на цивільній службі в Повітряних силах Сполучених Штатів. Одного разу він мав намалювати послання на п’ятсотфутовій бомбі, яку збиралися скинути на Гамбурґ у Німеччині. Ось таке:
— Гаррі, — сказала Франсін, — кожен має право на кілька поганих днів. У Двейна їх менше порівняно з іншими, тож коли в нього поганий день, як-от сьогодні, люди ображаються і дивуються. А не треба. Він така ж людина, як усі ми.