І, сидячи там, Траут придумав новий роман. Історія була про астронавта-землянина, який прибув на планету, де все тваринне і рослинне життя, за винятком гуманоїдів, було вбито забрудненням. Гуманоїди харчувалися їжею, зробленою з нафти і вугілля.
Вони влаштували бенкет для астронавта, чиє ім’я було Дон. Їжа була жахливою. Основна тема для розмови була цензура. Міста були вражені кінотеатрами, де нічого іншого, крім похабних фільмів, не показували. Гуманоїди хотіли якось витіснити їх із бізнесу, але так, щоб не зашкодити свободі слова.
Вони запитали в Дона, чи похабні фільми також були проблемою на Землі, і Дон сказав: «Так». Вони запитали його, чи фільми були справді похабні, і Дон відповів: «Похабніших не буває».
Це був виклик для гуманоїдів, які були впевнені, що їхні похабні фільми могли переплюнути будь-який фільм на Землі. Тож усі розсілися по машинах на повітряних подушках і поплили до похабного кінотеатру в центрі міста.
До кінотеатру вони добралися під час перерви, тож у Дона був час подумати, що могло бути похабнішим за те, що він бачив на Землі. Ще до того, як згасло світло, він відчув сексуальне збудження. Всі жінки в його групі щебетали і корчились від сміху.
Тож у залі стемніло і завіси піднялися. Спочатку не було ніякого зображення. З гучномовців чулося чвакання і стогони. Тоді з’явилося саме зображення. Це був високоякісний фільм про чоловічого гуманоїда, що їв щось схоже на грушку. Відеокамера сфокусувалася на його губах, язику і зубах, що виблискували слиною. Він їв грушку не поспішаючи. Коли останній шматочок зник у його заслиненому роті, камера зупинилася на його адамовому яблуці. Його адамове яблуко непристойно підскакувало. Він задоволено відригнув, а тоді ось ці слова з’явилися на екрані, але мовою тієї планети:
Все це було фальшивкою, звісно. Грушок уже не існувало. І поїдання грушки навіть не було основною подією вечора. Цей короткий сюжет просто давав глядачам час зручно всістися.
Далі почався основний фільм. У ньому йшлося про чоловіка, жінку і двох їхніх дітей, собаку й кота. Впродовж півтори години вони постійно їли — суп, м’ясо, печиво, масло, овочі, картопляне пюре з підливою, фрукти, цукерки, торт, пиріг. Відеокамера рідко коли від’їжджала далі ніж на фут від їхніх блискучих губ і адамових яблук, що підстрибували. А потім батько поставив кота з собакою на стіл, щоб і вони взяли участь в оргії.
За якийсь час актори вже не могли їсти. Вони так напхалися, що аж вибалушили очі. Не могли ворухнутися. Казали, що напевно цілий тиждень не зможуть їсти, і таке інше. Поволі прибрали зі столу. Пошкандибали на кухню і викинули близько тридцяти фунтів недоїдків у смітник.
Глядачі шаленіли.
Коли Дон з друзями вийшли з кінотеатру, до них пристали повії-гуманоїди, які пропонували їм яйця і помаранчі, молоко, масло, арахіс і таке інше. Звісно, повії насправді не могли подати це добро.
Гуманоїди пояснили Донові: якщо він піде додому з повією, вона зможе приготувати йому страву з продуктів нафти і вугілля за фантастичними цінами.
А тоді, коли він поїсть, вона розкаже похабщину про те, якою свіжою і сповненою натуральних соків була їжа, хоча насправді їжа була фальшива.
Розділ 6
Двейн Гувер годину сидів у вживаному «плімуті» моделі «Ф’юрі» на власній незабудованій ділянці, слухаючи радіо Західної Вірджинії. Йому розказали про медичну страховку за кілька центів на день, про те, як ефективніше користуватись своєю машиною. Розказали, як боротися з закрепами. Йому запропонували Біблію, в якій все, що Бог чи Ісус насправді сказали вголос, було надруковано великими червоними літерами. Запропонували рослину, яка буде приваблювати і з’їдати в домі комах, що переносять хвороби.
Усе це відкладалося у Двейновій пам’яті на випадок, що стане потрібним пізніше. Там у нього зберігалося багато речей.
Поки Двейн сидів там сам-один, найстарша мешканка Мідленд-Сіті вмирала в окружному шпиталі, у кінці бульвару Фейрчайлд, за дев’ять миль звідти. Звали її Мері Янґ. Їй було сто вісім років. Вона була чорна. Батьки Мері Янґ були рабами в штаті Кентуккі.
Між Мері Янґ і Двейном Гувером існував незначний зв’язок. Коли Двейн був маленьким, кілька місяців вона прала білизну в сім’ї Двейнів. Вона оповідала маленькому Двейнові біблійні історії та історії про рабство. Вона оповіла йому про публічне повішення білого чоловіка, яке вона бачила в Цинциннаті, коли була маленькою дівчинкою.